Розділ 15

Тонкий серпанок туману стелиться між будинками, а повітря свіже, холоднувате — таке, що хочеться вдихнути глибше, аби хоч трохи прочистити голову. 

Не виходить. Думки плутаються, вчорашнє все ще не відпускає: його рука, його голос, те «є ще ти».

В кав’ярню заходжу за десять хвилин до зміни. Швидко крокую повз порожні столики. Звертаю до каси. Мілана уже на місці, протирає стійку, наспівує щось під ніс і зиркає на мене з дивним виразом на обличчі. 

— Привіт! Сашко просив, щоб ти зайшла до нього. 

— Зараз? — перепитую, скидаючи куртку. 

— Ага. Каже, треба поговорити про вчорашню поставку. Там якісь накладні не збігаються.

Серце стискається. Насуплююсь, судомно пригадую, що могла зробити не так. 

— Не може бути. Я все перевіряла двічі. 

— Та він не сердитий, — знизує плечима Мілана. — Просто хоче розібратись.

І все одно під лопатками холодно. Йду крізь зал — за столом уже хтось сидить, кинувши недбало куртку на сидіння навпроти, кавомашина шипить, готуючи перші еспресо для ранкових відвідувачів. Двері до його кабінету прочинені. Ледь стукаю й заходжу.

Сашко сидить за столом, світло з вікна ковзає по волоссю, кілька пасом вибились на лоба. Поряд — чашка, від якої йде пара. На моніторі — накладні. Мої.

— Привіт, Софіє, — каже спокійно. — Сідай. 

Трохи нервуючи, сідаю навпроти. 

— Тут одна дивна річ, — він повертає до мене екран. — У поставці від учора бракує кількох позицій. І за документами виходить, що ти їх прийняла.

Я мружусь, намагаючись згадати. 

— Цього не може бути. Я все звіряла по списку. 

— Вірю, — він говорить м’яко, без тиску. — Але бачиш, у системі підпис твій. Може, дівчата щось переплутали, коли розвантажували? 

— Я все одно перевірю ще раз, — кажу, і відчуваю, як голос трохи тремтить. — Не могла я так помилитися.

Сашко відсуває чашку, складає руки на столі. 

— Я не кажу, що могла. Просто будь уважнішою, гаразд? Я розумію, у тебе зараз непростий час.

Він робить паузу, дивиться прямо — спокійно, але уважно, наче намагається зчитати, що приховано під усмішкою. 

— Як Тарас?

Ковтаю повітря. 

— Уже краще. Операція пройшла успішно. 

— Добре, — киває. — Ми переживали. Особливо Карина. Він нам як брат.

Його голос спотикається об ім’я. Досить, щоб щось усередині стислося. 

Я відводжу погляд. 

— Так, знаю. Вона була в лікарні.

— Бачив фото у спільному чаті, — каже він, — вона викладала. З Тарасом.

І ніби нічого особливого, але в грудях щось клацає — тихо, боляче, як надломлена гілка. 

Я втираю пальцем плямку на стільниці, хоч вона й вигадана, просто щоб не дивитись на нього.

— Добре, я розберусь із документами, — кажу. — Може, просто технічна помилка. 

— Не сумніваюсь, — усміхається. — Іди. Випий кави. Ти сьогодні якась… не тут. Чи може дійсно все набагато гірше, а наш мовчун знову не хоче турбувати? 

Він каже це без докору, просто констатує факт. І я знаю, що він має рацію.

Хитаю головою. У Тараса дійсно проходить чудово реабілітація. Мені медсестри розповідали. І лікар. Просо я дійсно не тут… просто зараз знову все перевернулось з ніг на голову. 

Виходжу з кабінету, минаю зал — перші гості вже зручно вмощуються біля вікна, а Мілана розливає капучино. 

Зупиняюсь біля кавомашини, стискаю стаканчик, який мені простягає Мілана, і намагаюсь зібрати думки до купи. Як могла там закрастись помилка. Я чітко знаю, що не могла її пропустити.

― Ну, що? ― нахиляється ближче Мілана.

Кусаю губи.

― Відчитав за помилку. Але, Міл, я не могла помилитись. Ти ж мене знаєш.

Вона знизує плечима. 

І раптом мене пронизує холодом з відкритих дверей. Осіннє повітря вривається в приміщення. 

Я обертаюсь і натикаюсь на Карину. Її погляд ковзає по залу, торкається мене — і затримується.

Вона крокує до нас у своїй звичній манері королеви. І я краєм ока помічаю, як кривиться Мілана, роздратовано копіюючи її манеру тримати обличчя.

— О, Софіє, — усміхається. — Не очікувала побачити тебе тут. Думала, ти знову в лікарні. 

Тон солодкий, аж липне на зубах. Але навіть Мілані чути в ньому якесь приховане дорікання.

Стискаю зуби. 

— Сьогодні моя зміна, — відповідаю спокійно, але всередині уже вирує неприємне передчуття.

— А, звісно, я й забула, — вона знімає рукавички, кладе сумку на стілець. — Мел, зроби каву, як я люблю. Ти ж знаєш? ― недбало махає рукою в сторону Мілани. 

І та кидається виконувати доручення.

— Як твої дні, Софіє? — нахиляється трохи ближче. — Напружені? Мені здається, останнім часом ти надто мало почала приділяти уваги роботі… І більше взялась за особисте…

Шпилька болюча. З натяком. І я не можу з впевненістю сказати, що це саме натяк. Але підозри починають ледь-ледь пробиватись.

— Я професіонал, — усміхаюся рівно. — І вмію розмежовувати особисте й роботу.

— Це добре. Бо, знаєш, роботу втратити простіше, ніж здається, — каже вона тихо, так, щоб чули тільки ми. Усміхається. — А тобі, самотній матері, що має дбати про дитину, взагалі, я б сказала, смерті подібно. Так? 

Намагаюсь дихати рівно. Але погроза висить над головою як Дамоклів меч. Бо я чітко розумію, яким би приязним не був Сашко, але він стане на сторону дружини. І якщо робитиму багато помилок, звільнить. 

Карина стискає горнятко, вдихає аромат кави й підводить очі. Погляд — холодний, блискучий, як скло.

— У нас тут туго з робочими місцями, — продовжує, насолоджуючись моєю реакцією. — А зарплати мізерні. Тобі пощастило з нами. І ми раді, що можемо підтримати нужденних, але не пиляй гілку на якій сидиш, дорогенька. Домовились?

Підхоплює каву, бере рукавички й сумочку й крокує в сторону Сашкового кабінету.

Я стою, дивлюсь на закриті двері, і здається, знову ступаю на стежку, що веде до війни.