Розділ 14

Місто дихає вечором — теплим, трохи втомленим, із запахом мокрого листя й диму. Асфальт блищить після дощу, ліхтарі кидають золоті кола світла на калюжі, де відбиваються наші ноги — малі й великі. Я тримаю Адельку за руку, а другою — лоточок, загорнутий у рушник. Від нього запах яблук, ванілі й тепла свіжої випічки, так, що хочеться йти повільніше, аби запах не зник.

— Мам, а він сьогодні зможе зі мною погратись? — питає Аделька, зиркаючи вгору з-під шапки з китицею. 

— Ще ні, люба, — усміхаюся. — Але скоро. Він уже сам ходить із паличкою. 

— А я йому пиріжка дам. І малюнок. Там я, і ти, і він. І наш дім. — Вона каже це так серйозно й гордо, що в мене всередині щось м’яко стискається.

Вулиця майже порожня. Лише кілька перехожих поспішають додому, ховаючи руки в кишені. Я вдихаю прохолоду — і ловлю себе на думці про кав’ярню. Напруга там досі висить у повітрі, мов гіркий дим після згорілої свічки. Лише Мілана тримається зі мною по-старому. Решта — тихі погляди, шепіт за спиною, відчуття, ніби хтось без кінця зважує кожен мій крок. Але смішки вщухли. Плітки — теж, принаймні, коли я поруч. Лишився лише осуд — знайомий, старий, від якого, здається, вже не болить. Моя совість чиста. І цього досить.

Ось і лікарня. Ми з Аделькою заходимо в знайомі двері — автоматичні, трохи тугі, як завжди. На рецепції медсестра усміхається, вже впізнає нас. 

— Знову до вашого героя? — підморгує. 

— А як же без нього, — відповідаю, і Аделька серйозно киває, стискаючи свого ведмедика в потертій кофті.

Коридори довгі й півтемні. Десь у сусідній палаті бринить телевізор, чути тихі голоси. 

Палата Тараса — в кінці. Тихо стукаю, обережно, щоб не налякати доньку. З-за дверей долинає голос — жіночий. Сміх. Тонкий, знайомий.

Я відчиняю. І застигаю на порозі.

Тарас сидить на ліжку, спершись плечем до подушки, у домашній футболці, трохи блідий, але вже з тим самим спокійним поглядом. Біля нього — Карина. Вона стоїть так близько, що їхні силуети ніби зливаються в одну лінію. В одній руці вона тримає термос, другою поправляє йому комір. 

Тарас щось каже їй півголосом — і на його обличчі з’являється усмішка. Не така, як завжди. Інша. Спокійна, затишна, домашня. 

І в ту мить здається, що повітря стає густішим.

Аделька тягне мене за рукав. 

— Мам, а чому тьотя з роботи тут? — шепоче тихо.

Я не відповідаю. Лише вдихаю запах сирника, який раптом здається нудотно-солодким. Карина помічає нас першою. Її рука повільно відпускає комір, але пальці ще якусь мить зависають у повітрі, ніби не хочуть.

— Софіє… — голос Тараса рівний, але я вловлюю в ньому тінь збентеження. — Ти вже прийшла. 

Я киваю, намагаючись зібрати усмішку з уламків. 

— Ми ненадовго. Принесли пиріжків. І сирник. Пані Марія передала.

Аделька тим часом ховається за моєю ногою, зиркає на Карину насторожено, ніби відчуває щось, що не вміє пояснити.

Карина вирівнюється, проводить рукою по волоссю. Посмішка — ідеально рівна, але в погляді те саме холодне попередження, яке я вже бачила. Криця, загорнута в шовк. Ніби каже без слів: я ж просила триматись подалі.

— Я якраз збиралась іти, — мовить нарешті, ставить термос на тумбочку й ледь торкається Тарасового плеча — занадто довго, щоб це було випадково. — Одужуй швидше. Від Сашка привіт.

Вона минає нас, і від її парфуму в повітрі залишається тонкий, різкий шлейф — жасмин, перемішаний із холодом. Двері за нею м’яко зчиняються, і я стою ще мить, чекаючи, поки запах вивітриться, поки тиша знову стане нашою.

— То що, показуватимеш Тарасові малюнок? — хрипко питаю Адельку, намагаючись не видати, як у грудях гупає важко й глухо, наче серце б’ється об асфальт. 

Аделька підіймає голову, стискає свого зайчика й киває.