Розділ 13

Повітря в лікарні сухе, з присмаком ліків і крохмаленої постільної білизни. Від кожного кроку під підошвами ледь поскрипує підлога.

На реєстратурі — молода медсестра з блідим обличчям і недосипом в очах. Вона не підводить погляду, тільки тихо бурмоче: 

— Прізвище пацієнта? 

— Ліндмар. Тарас. 

Вона вводить щось у комп’ютер, клацає мишкою, потім кидає короткий погляд поверх монітора: 

— Хірургічне відділення, друга палата. Але щойно після операції, тож, якщо лікар не дозволить — не пустять. 

— Я… просто хочу дізнатися, як він, — кажу тихо. 

— Йдіть до посту, — киває. — Там скажуть.

Коридор довгий, білий, немов без кінця. Повз проходять санітари з каталками, чути дзенькіт металевих нош, хтось кашляє за дверима, десь пищить монітор. Мені здається, що серце б’ється гучніше за всі ці звуки разом.

На посту — ще одна медсестра, старша, з короткою стрижкою й теплим поглядом. Вона підводить голову від журналу: 

— До кого ви? 

— До Тараса Ліндмара. Він сьогодні… мав операцію. 

Вона зітхає, усміхається трохи зморено, але доброзичливо: 

— Уже вийшов з наркозу. Все пройшло добре. Ще трохи сонний, але відвідати можна. Тільки тихенько, гаразд?

Я киваю, вдячна настільки, що не знаходжу слів. Двері палати прочинені. Тарас лежить, відкинувшись на подушку. Обличчя бліде, але спокійне. Під краєм ковдри видно бинт на стегні, поруч тихо блимає монітор. Його пальці стиснуті в кулак, нігті трохи побіліли.

Я підходжу, обережно сідаю на стілець. Він розплющує очі, повільно, ніби крізь туман. 

— Ти?.. 

— Я, — усміхаюся невпевнено. — Сашко сказав… я хвилювалась. 

Тарас ледь повертає голову, кутик його рота підіймається в тіні усмішки: 

— Ну от. Живий же. Не варто було. 

— Не варто було не казати, — відповідаю тихо. — Я б… прийшла. Раніше. Ти не повинен бути один в такій ситуації.

Між нами зависає пауза, тільки рівне пікання апарата лунає в повітрі. 

— Нічого страшного, — каже він нарешті, хриплувато. — Просто уламок. Нарешті вирішили дістати. А в тебе й своїх проблем вистачає… Соня… 

Я вдихаю глибше, намагаючись приховати, як у грудях усе стискається. Він ні разу мене так не називав, ніхто вже давно не називав. Тільки мама…

Закушую губу, стримуючи емоції. 

— І як ти тепер? 

— Як після операції, — знизує плечем, хоч рух дається важко. — Трохи болить, але терпимо.

Він заплющує очі, видихає, а я сиджу, не рухаючись, і просто слухаю цей його спокійний, рівний подих. Десь у коридорі клацають двері, чути кроки й шелест халатів. Сонце пробивається крізь жалюзі, смуги світла повзуть по його руці, по бинту, по краю ліжка.

Я нахиляюся трохи ближче, шепочу: 

— Справді добре? Чи ти знову з благородства вирішив мене не турбувати? 

Він усміхається, не розплющуючи очей. 

— Благородство у мене в крові...

І ця його тиха усмішка чомусь відгукується десь під ребрами — тепло, глибоко, майже боляче. Наче серце на мить спіткнулося, забуло, як битись рівно. 

Я залишаюся поруч, поки не заходить медсестра нагадати, що час відвідування добігає кінця. Киваю, збираю сумку, дістаю з неї баночку курячого бульйону, який готувала вранці, і контейнер із сирниками — ще теплими, м’якими, з запахом ванілі. Поруч кладу малюнок, який Аделька старанно виводила кольоровими олівцями — кривеньке сонце, багато сердечок і якась незрозуміла плямка віддалено схожа на чоловічка із величезною усмішкою.

— Казала, що це ти, — тихо промовляю. — І що ти «дужий, як ведмедик».

Він усміхається — повільно, трохи втомлено. 

Виходжу, не озираючись, хоч кожен крок здається дивно легким, немов довгого затамовувала подих, а тепер нарешті змогла видихнути.