Розділ 12

Кладу в сумку ще один — акуратно складений — чистий светр. 

— Запевняю, у лікарні тепло, — сміється тихо, але в голосі чути поблажливу нотку.

— А раптом! — суплюся, запихаю светр глибше. — Там кондиціонери, протяги, бактерії…

— І ковдри, — підкидає, ховаючи усмішку в комір светра. — Не турбуйся, виживу.

Тарас іде на кілька днів. Каже, планове обстеження. Але по тому, як уникає подробиць, розумію — обманює.

Щось ледь стискається всередині. Трохи лячно й тривожно. І якось незвично лишатись самій у квартирі. Хоч вона останнім часом і справді стала домом. Старенька, трохи занедбана, зі скрипучими дверима й потертими шпалерами, зате затишна — значно затишніша за мої апартаменти у рідному місті, де все блищало свіжим ремонтом і холодною, хромованою технікою. Золота клітка.

А тут… тут мені спокійно. Наче в цих стінах жили не лише його батьки, а й мої. Наче в повітрі досі пахне теплим хлібом і старим деревом.

Та Тарас, розглядаючи вицвілі шпалери у квіточку і старі меблі, якось буркнув: 

— Робитимемо ремонт.

І я вже знаю — після його виписки тут справді закипить робота. Бо якщо він сказав, то зробить.

— Не затримуйся там, гаразд? — шепочу, більше собі, ніж йому.

Тарас кидає на мене короткий погляд, із тією своєю стриманою ніжністю, яку рідко показує. 

— Не хвилюйся за мене. Все буде гаразд. Трохи відпочинеш від моєї присутності. Набрид же тобі, мабуть.

Я пирхаю, ховаючи посмішку.

— Ага, страшенно. Уже рахую хвилини, коли зможу танцювати по квартирі без буркотіння вранці.

— Танцювати? — він примружується, наче уявляє. — Хочу це побачити.

— Не дочекаєшся, — відказую, але усмішка не слухається, вискакує сама.

Всередині — туго стискається, мов натягнута струна.

Він підходить ближче, бере сумку, перевіряє блискавку. Наші руки торкаються — на мить, але від дотику по шкірі біжить теплий струм. І дихання знову завмирає, як тоді, коли зіштовхнулись в коридорі.  

— Будеш писати? Хоча пару слів у повідомленні… щоб скрасити нудьгу в лікарні? — бурмоче, не відводячи погляду. 

— Тобі ще набриднуть мої повідомлення… — ледь усміхаюсь. 

— Обіцяєш, — його голос глухий, низький. 

— Обіцяю — одними вустами. 

— Повернусь і поговоримо серйозно, — каже тихо, нахиляючись ближче.

Відстань між нами — подих. Я бачу, як на скроні пульсує жилка, чую його запах — теплий, трохи тютюновий, трохи м’ятний. Світ зупиняється на секунду. І здається, якби він нахилився ще на сантиметр…

Таксі сигналить унизу. 

Тарас відступає першим, ковтає повітря, наче щойно виринув із глибини. 

— Це, мабуть, мене, — каже коротко. 

Я стою біля дверей, спираюся на косяк, стискаю пояс халата. Хочу щось сказати, але слова натикаються на горло й розсипаються. 

— Добре доїдь, — виходить нарешті. 

Він, звісно, лише киває. Двері клацають тихо, відлуння прокочується коридором. У повітрі ще тримається запах його парфуму й ледь гіркуватої кави, яку він недопив. Спускається сходами, слухаю кроки. Коли стихають, підходжу до вікна. За мить і він з’являється у дворі. Осіннє сонце вже торкається даху, світло тепле, медове. Таксі під’їжджає до під’їзду. Він кладе сумку на сидіння, щось каже водію. Потім, наче відчувши мій погляд, підводить голову. Зупиняється. Наші очі зустрічаються через скло.

Підіймає руку — короткий, стриманий жест. Я відповідаю так само — долонею до шибки. 

Авто рушає.

Тиша повертається, густа й глибока. Вона не давить, але розкочується по кімнаті, як хвиля. Усе наче звичне: чашка з чаєм, розкидана газета, пальто на спинці стільця. Але щось змінюється. Повітря стає легше — і водночас пустіше.

Я стою ще хвилину, потім поволі відходжу від вікна. Треба збиратись. Сьогодні моя зміна.

Вдягаю легкий светр, джинси ― нові, купила з авансу. Звичка — тримати себе в руках, навіть коли хочеться сісти на підлогу й просто побути в тиші.

Аделька вже у пані Марії. Її голос ще відлунює в голові — «Мамо, не забудь забрати мене після роботи!» — і я усміхаюся, хоч усередині щось щемить.

Перевіряю телефон, сумку, ключі. Світло ковзає по столу, по стіні, по моїй тіні. Я вдихаю глибоко і виходжу з дому, який без нього здається трохи більшим, ніж учора.