Розділ 11

Наступні дні спливають тихо, ніби вода в спокійній річці, яку не турбують підземні течії — просто стоїть собі й віддзеркалює сонце. 

Після того “бойового хрещення” страх поступово відходить. Система бронювань уже не здається хаосом, каса слухняно підраховує зміни, команда довіряє мені дедалі більше, дзвінки постачальників уже не викликають паніку, а Мілана — старша бариста — щоранку зустрічає мене з жартом і чашкою кави.

Працюю у дві зміни: тиждень ранковий, тиждень вечірній. Кав’ярня відкривається о восьмій, тож я приходжу за пів години до відкриття — перевірити касу, запаси зерна, розклад змін і бронювання. У кав’ярні немає вихідних, але адміністратори чергують: у мене п’ятиденка, на вихідних чергує Зоряна, інша зміна. 

До дев’ятої зал уже повен: постійні відвідувачі, студенти з ноутбуками, офісні працівники з кавою «із собою». Я слідкую, щоб усе працювало без збоїв: чи вчасно виходять замовлення, чи вистачає молока, чи не завис термінал. Якщо щось трапляється — вирішую сама або викликаю техніка. Відповідаю клієнтам, координую замовлення, підміняю офіціантів, коли треба, слухаю прохання, скарги, жарти. В обід перевіряю звіти, пишу повідомлення постачальникам, узгоджую графік на наступний тиждень.

Мілана жартує, що я «схопила ритм кав’ярні». Мабуть, так і є — бо робота не виснажує, а заспокоює. Усе тут тримається на дрібницях: на звичці перевіряти лічильник кавомашини, на теплих “доброго ранку” від персоналу, на ароматі свіжої випічки, що долітає з кухні.

Колеги — різні. Є Катя, бариста з короткою чорною чубчиком і вічною жувальною гумкою; здається, вона знає кожного клієнта по голосу. Є Влад, вечірній офіціант, студент, який завжди слухає музику в одному навушнику. Є Ліза — новенька, як і я, трохи розгублена, але з гарними руками: усе в неї виходить акуратно. І Мілана, звісно — та сама рівновага між турботою і залізом. Марта, з якою я познайомилась в перший день, її напарниця Віка… Таня, Сергій, Макар… Я вже вивчила усіх і, здається, з усіма знайшла спільну мову. Між нами вже немає того напруження “новенької”, яке відчувалося перші дні. Тепер усе злагоджено.

Сашко, директор, приходить рідко. Він із тих, хто не кричить, але коли говорить — у приміщенні все одно стає тихіше. У ньому є щось від спокійної сили: справедливість, уважність, стримана суворість без жодної зверхності. Я поважаю його саме за це. І хоча на роботу мене порекомендував Тарас, його друг, особливого ставлення не відчуваю. Та й не треба. Сашко — просто хороший керівник. Йому важливо, щоб я добре виконувала свою роботу, а не хто мене привів.

Каріна буває в кав’ярні ще рідше. За весь час я бачила її кілька разів, але цього вистачило, щоб зрозуміти: мої перші враження були правильні. У ній є якась холодна відстороненість — не злість, не грубість, а радше небажання бачити людей навколо. Після її візитів дівчата ходять напружені. І, здається, теж не дуже її люблять. Проте ніколи не кажуть цього вголос, не пліткують, не жаліються, хоча часом Каріна кидає досить відчутні шпильки і сварить за дрібні провини, на які б Сашко й уваги не звернув. А може при мені остерігаються бути відвертими, я ж новенька...

І вдома все поступово вирівнюється. З Тарасом ми живемо поруч, ніби сусіди, що давно знають розклад дихання одне одного. Інколи допомагаємо по дрібницях: він несе важкі сумки, я забираю посилку, коли його нема. Готую обід — він купує продукти. Я перу — він прибирає. Ділимо обов’язки порівну, і в цьому є певний спокій. Як на мене, такі стосунки… справді важливіші за шлюб. Коли все чітко й ясно. Без шаленої пристрасті та драми. Так, звісно, ми не пара. Але чи потрібне те кохання… Дружба, як на мене, значно важливіша.  

Між нами просто спокій і тепло. Без обіцянок, без потреби щось доводити. І поступово з’являється звичка — говорити. Просто говорити. Про погоду, про каву, про дрібниці. Без мети. Без напруги. Він іноді жартує, я відповідаю. І ловлю себе на тому, що мені добре. Просто добре. 

Аделька обожнює його. Вона кидається йому на шию, щойно бачить, і сипле словами, наче з кошика кульбабами. І вечори тепер наші спільні. Поряд, але не разом. Тарас — людина замкнена, про своє майже не говорить. Лише якось сказав, що має травму й зараз проходить лікування. Незабаром його мають покласти до лікарні. Попередив, що якийсь час його не буде. Я звісно тривожусь, хоч він і запевнив, що все буде гаразд. 

Пані Марія — просто скарб. Для Адельки вона стала майже бабусею, якої дитина ніколи не мала. Іноді дивлюся на них — і мені здається, що в цьому є якась тиха справедливість. Немов життя повертає нам бодай щось добре за все те, що колись відібрало.

Сьогоднішній день минає швидше, ніж зазвичай. Робота йде рівно, спокійно, аж доки полудень не підкрадається непомітно — у короткій паузі між сніданками й обідом. Я заглиблююсь в документацію, але раптовий звук наддверного дзвіночка примушує підвести голову.