Розділ 10

Прокидаюся раніше, ніж задзвонить будильник. Деякий час лежу, прислухаючись до відчуттів — до легкого поколювання в кінчиках пальців, до зібраного в лоскітливий клубок хвилювання, що причаїлося за грудиною. До спогадів, які нахлюпують.

Ліндмар… Це прізвище крутиться в голові, здається, навіть уві сні. Засідає скалкою.
Де ж я його бачила?.. 

Намагаюся пригадати, та марно — наче стіна не дає пробитися.

Зрештою відмахуюсь, викидаю все з голови. Підіймаюсь на ліктях. Новий день. Треба його розпочати.

У кімнаті ще напівтемно — крізь щілину у фіранках пробивається тонка смужка світла. Вона лоскоче підборіддя й розтікається по ковдрі. 

Аделька спить, розкинувшись навхрест, як завжди. Світле, розкуйовджене волоссячко завивається м’якими кільцями на кінцях, рожева піжамка збилася під спинку. Така мила і рідна... моя.

Обережно виплутуюсь із ковдри, вдихаю запах її волосся — солодкуватий, дитячий — і тихо підводжусь.

І десь під грудьми стає тісно. Не від страху — ні. Від невизначеності. Наче стою перед новими дверима й не знаю, що за ними: кімната чи прірва.

З кухні чути воду — рівномірне, спокійне дзюрчання. Знайоме. Тарас уже не спить, хоча ліг пізніше за мене. Я ще довго чула, як він ходив по своїй кімнаті — глухі, ледь чутні кроки. П’ять у один бік, поворот, п’ять у інший. Наче над чимось роздумував, щось вирішував. Під ті кроки я й заснула.

На порозі кухні завмираю. Вдихаю аромат кави — гіркуватий, теплий — і не наважуюсь увійти. Дивлюся, як він порається біля столу, а сама хочу втекти, сховатись від того ніякового посмоктування під ребрами. Здається, я знову відчуваю вчорашню напругу — ту мить у коридорі, ті почуття, що накотили раптово й соромно. Лячно.

А очі між тим ковзають по його постаті. 

Голий торс. Піжамні штани. Скуйовджене після сну волосся. Світло з вікна падає йому на плечі, підкреслюючи кожен рельєф, кожен рух м’язів під шкірою. Не тіло бодибілдера — сухе, жилаве, треноване. Та сама природна сила, яка не потребує доказів.

Я ковтаю повітря, намагаюся удати, що все гаразд. 

— Доброго ранку, — кажу надто тихо. Краще зараз, ніж він обернеться й помітить, що я витріщаюсь.

Він повертається. Коротке «Мгм». Киває, ніби й не здивований моєю появою. Полоще чашку, ставить її на полицю.

Мої щоки заливає фарба.

— Кава на плиті, — буркоче. — Зварив на дві порції.

Його спокій лише підсилює моє збентеження. Здається, вчорашня сцена у дверях існувала тільки в моїй голові. Тільки шкіра пам’ятає, як близько ми стояли, як гаряче билося серце.

Я наливаю собі каву — обережно, щоб не пролити. 

— Дякую, — кажу, хоч він уже відвернувся до вікна.

— За Адельку не хвилюйся, — кидає через плече. — Дочекаюся пані Марію. Сьогодні в мене вільний ранок.

Його тон буденний, рівний, наче нічого особливого між нами не трапилось. І, мабуть, так воно й краще.

— Дякую… — знову шепочу. Бо він і не зобов’язаний. Просто робить. Навіть без прохань.

Йду до кімнати, тихо зачиняю двері. Вдягаюсь — випрана з учора сорочка, моя єдина, але нічого не вдієш; легкий кардиган, джинси. Волосся прибираю, туго сколюю на потилиці — щоб здаватись соліднішою.

Скептично оглядаю себе в дзеркалі. Короткий вдих. Видих. 

«Ти впораєшся», — кажу подумки.

Коли схиляюсь над Аделькою, щоб поцілувати, вона лише ворушить губами:

— Мам, ще хвилинку…

Сміюся тихо. 

— Спи, Зірочко. Мама на роботу. Але скоро повернеться.

Виходжу — і серце стискається: від ніжності, від страху, від усього невимовного, що знову виринає з пам’яті.

На порозі зустрічаю Тараса. Уже вдягнений. Від нього пахне свіжістю й чимось різким — чоловічим шампунем чи, може, гелем після бриття. Мимоволі вдихаю глибше, ніби хочу закарбувати цей аромат.

Ловлю його погляд — короткий, зосереджений, але в ньому є щось тепле, підбадьорливе.

— Успіхів, — каже просто. — І не хвилюйся. Ти впораєшся.

Сил вистачає лише на те, щоб кивнути. Усміхаюсь невпевнено.

І тільки коли виходжу на сходи, розумію, що досі не дихала.

На вулиці ще свіжо. Їжачуся від ранкової прохолоди. Кардиган зовсім не рятує від холоду. Але речей у мене небагато, особливо тих, що пасують до «ділового» стилю. Викручуюсь, як можу.

Місто повільно прокидається — і я разом із ним. 

Перший день. Нова сторінка.