Залізний квиток

Стукіт коліс став єдиним серцебиттям, яке Юрко відчував. Він погрузився у свій біль: тепер немає ані батьків ані дому. А сестра?.. Що з нею буде? У вагоні не існувало часу, лише ніскенченне хитання з боку в бік і нудотний запах крові та сталі. Було страшно: когось підстрелили, когось побили, навколо панувала темрява, у якій неможливо було щось розгледіти. Кожен залізничний стик віддаляв його від того Юрка, який ще вчора пахнув книжковим пилом.
Їх привезли на світанку. Всіх витягли з вагонів, мов бездомних собак за шкірки - для німців вони не були людьми. Полонених виставили в шеренгу: діти, старі, молоді, жінки та чоловіки. Повз них повільно проходив високий чоловік - Ганс Шнітке,  років 35-40 Судячи з того, як витягнулися інші солдати, це був лагеркоммандант. Його очі дивилися на людей, як на бруд під чоботами.
Коли він наблизився, у Юрка все всередені похололо. Чоловік зупинився навпроти, дивлячись темними, порожніми очима - хлопцю здалося, що по його душу прийшла сама смерть. Лагеркоммандант повільно простягнув руку до волосся хлопця. Юрко мимовільно відсахнувся, але офіцер навіть оком не повів: різким, болючим рухом він схопив жменю рудого волосся і смикнув Юрка до себе.Хлопець зойкнув і примуружився від болю. Офіцер заговорив німецькою до вахманів ( охоронців). Юрко не розумів жодного слова, але по тому, як на нього дивився цей чоловік, він усвідомив: так легко він у цій ямі не відсидиться. 
Пальці Шнітке впилися в волосся так міцно, що Юрку здалося - разом зі шкірою він зараз вирве всі спогади про дім. Лагеркоммандант нахилився зовсім близько. Від нього пахнуло не смертю чи порохом, а чимось значно страшнішим дорогим одеколоном і впевненістю. Він дивився на Юрка так, ніби знайшов рідкісну комаху, яку хочеться приколоти шпилькою до оксамиту. Юрко затамував подих, відчуваючи, як за спиною важко зітхає потяг, назавжди зачиняючи двері в його минуле життя. 
- Рудий.. - прошепотів Шнітке німецькою мовою до охоронців, і в його голосі почувся дивиний оскал. Хлопець не розумів мови, але погляду було достатньо: щоб зрозуміти весь жах цього місця.
Після реєстрації Юрко став не Колесницею Юрієм Миколайовичом - а номер 1178 тепер це число його клеймо на все життя. Після його погнали в "карантир" йому видали смугасту робу, яка висіла на ньому, як на скелеті, і пахла чужим відчаєм. Він бачив бараки, обмотані колючим дротом, чув постійний гавкіт собак і бачив людей з порожніми очима, які пересувалися, наче живі мерці. Табір був машиною, яка перемелювала все людське, залишаючи лише номери. Юрка всупереч правилам, не відправили в барак. Йому наказали принести кружку чаю в кабінет коменданта. Він відчував що щось станеться погане. Він ніс це металеве горнятко і молився. З гарного веселого войовничого хлопця він перетворився на тінь; він досі був гарним, а в очах була така ненавість до всього , але тепер він  - ніби розбитий чужим кулаком. Юрко постукав, і потім тихо зайшов. Підійшов до масивного столу, руки тріхи тряслися від втоми, але він зміг поставити чашку перед Шнітке. 
На нього дивився Ганс. На його обличчі був той самий оскал. Він навіть і не хотів того чаю, йому був потрібен страх у хлоп'ячих очах.  Але Юрко дивився на ворого сухо, спокійно, і з ненавистю що не сподобалося командиру. Шнітке повільно відпив ковток, Раптом світ вибухнув, Різким рухом у Юрка полетіла металева кружка з окропом прямо в обличчя. Хлопець встиг  тільки повернути голову, і важкий метал врізався йому прямо в кутик лоба. Біль обпік шкіру, а слідом за ним потекла гаряча струйка крові. Ганс дивився на це і посміхався, смакуючи момент. 
- Тобі так пасує червоне - промурликав він.
В хлопці все похололо, він навіть не відчував фізичного болю від удару, але всередені його розривало від бажання просто зараз заридати біля батьків, щоб вони захистили його від цього монстра в дорогому вбранні. Але батьків не було, була лише калюжа чаю на підлозі та кров, що застилала око.

Юрій зрозумів що плакати він точно не буде, він згадав як мати завжди називала його феніксом який встає з попелу, це була його мета - зараз просто встати хочаб на коліна зцієї прірви. 















Любі читачі! Сподіваюся вам сподобається нова глава, поки що нас не так уж і багато тут, але я вірю що колись нас стане більше, всіх люблю і обіймаю ;)