Сонце в рудих кучерях

Шкільна пора. Юрко Колисниця сидів за партою, підперши щоку рукою, і задумливо дивився у вікно. Надворі панувала зима, розмальовуючи скло химерними візерунками,  а в голові хлопця крутився нескінченний список справ: треба за Ліною (зайти мама попросила) потім у магазин збігати, хліба взяти а там ще..
-Коліснице ! - Голос вчительки розірвав тишу кабінету, як гостре лезо. -  Я не у вікні, а біля дошки, повертайся в реальність. 
Юрко винувато кліпнув очима зустрівшись із суворим поглядом вчительки, і швидко схилився над зошитом, записуючи приклади. Його думки все одно були вже вдома, у теплі.

Після уроків він стояв біля шкільного ґанку, переменаючись з ноги на ногу. Мороз щипав щоки, а ніс став яскраво-червоним, повз проходили однокласники весело штовхаючи один одного портфелями  Юрко з ними поздоровкався коли вони проходили повз.
- чув?- сказав один хлопчина іншому понизивши голос. - Батько казав, що скоро війна буде.
Другий лише гоготнув, поправляючи шапку:
- Не мели дурниць! Яка війна? Дзуськи! Все це байки. 
Юрко подивився їм у слід. Війна? Бабуся колись розповідала, як її мати пережила ті страшні часи, але це здавалося чимось нереальним, ніби казка про злого людожера. Він миттєво забув про ці розмови, як тільки побачив як виходить зі школи знайома руда маківка в смішній шапці.
- Ліно!-  Він махнув рукою. - Йди-но сюди! Сестра підійшла, демонстративно закотивши очі: 
- Ой, ну чого ти прийшов? Я з подружками хотіла піти. Ти що з останнього уроку звалив? Юрко весело клацнув її по носі, від чого дівчинка обурено пирхнула.
- ха-ха, ні дурко, відпустили раніше, от мати й попросила тебе зустріти, ходімо вже.
Він схопив її за руку і потягнув зі шкільного двору. Вони сперичалися всю дорогу, перекидаючись жартами, поки не відчинили двері рідної хати. Одразу з порога їх окутав неймовірний аромат свіжої випічки. Мати зустріла їх, витираючи руки об синій фартух 
- привіт любі, роздягайтеся швидше, сідайте до столу батько якраз має з роботи прийти. Юрко з Ліною налетіли на їжу, перебиваючи одне одного, розповідаючи про двійки п'ятірки та шкільні новини. Мама сиділа навпроти, підперши голову рукою, і слухала із такою теплою посмішкою, ніби вони розповідали про найбільші дива світу. 
Увечері повернувся батько. Він виглядав втомленим, але очі світилися радістю.  Він дістав із сумки пакунки: нову колоду карт для сина, а для доньки гарну шпильку, та витончену підвіску у формі сонця для них обох. 
- Сонце це знак нашої родини. Бачите, які ви в мене руді? Сяєте на весь дім.

Весь вечір пройшов як зазвичай: діти робили уроки, батьки тихо розмовляли про щось своє. Здавалося, цей спокій триватиме вічно. Вони лягли спати, вкриті теплими ковдрами, бачачи солодкі сни..

Аж поки серед ночі тишу не розірвав перший вибух