Стадія п'ята. Прийняття

«Знаєш, зараз я намагаюся до всього, що відбувається, ставитися по-філософськи, з розумінням необхідності будь-якої події і, відповідно, уроку, який вона несе. Десь я чув, що кожен з нас їде по життю, наче у вагоні поїзда, зустрічаючи різних людей, завжди зупиняючись на необхідних зупинках, маючи однозначні кінцеві точки посадки і висадки (це я про народження і смерть), але ніколи точно не розуміючи, якою буде сама поїздка. Розумієте, все навколо таке дивовижне, таке неоднозначне… Я спокійний зараз, хоча й досі цьому вчуся, але був певний час, коли я був добряче психічно розхитаний з причини того, що… ААААА! Ну, загалом, сталися певні події в моєму житті, які наче розірвали мене вщент, а потім зібрали заново. Я не знаю, як це можна описати. Можливо, розширився мій світогляд, можливо, зламалися якісь шаблони і концепції. Можливо, я просто зрозумів, що світ, яким я його бачу, і який він є насправді – два абсолютно різних поняття, і кожен з нас живе в ілюзії: хтось трошки, хтось багато, хтось назавжди, а хтось – до певного часу… Те саме й про мене. Яким я бачу себе і хто я насправді?

Я досі не знаю, але мені добре.

І все це сталося через мого кращого друга. Мого бро. Мого наївного «бусінку». Через мого бравого мушкетера Василя.

Взагалі ми з Ваською давно вже дружимо, з першого курсу нашого славного Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Отого, що трошки схожий на Хогвартс, ахах, дуже мені хотілося там вчитися.

Познайомились ми на якійсь спільній лекції, де в одній аудиторії сидів цілий виводок здебільшого гіперактивних першокурсників і мені, звичайно ж, треба було випадково вмоститися поруч з Васьком. Лелечко, як же він мені не сподобався! Цей тоді ще сутулий замориш тихо сидів і спокійно записував лекцію, час від часу шморкаючи носом, навіть якось винувато, всім своїм виглядом вибачаючись за причинений звук. Очі такі круглі і сині, волосся, як у ворони, чорне, і стирчить, як солома. Але ж як він мені не сподобався! Я нафантазував собі, що він сором’язливий колишній емо і під кінець пари був готовий з ним побитися! Я вже збирався викликати його на дуель, але Вася якимось чином дуже швиденько зібрав свої речі і загадково розчинився, а я вбив після цього пів дня, розшукуючи по всьому університету мого нового ворога. Розшукав. Перекинулись парою слів і, поки я бігав, то, чесно кажучи, встиг трошки відійти і заспокоїтися. «Нормальний хлопець», - подумав я. Почали спілкуватися. Подружилися. А зараз, після закінчення університету, знімаємо на двох трикімнатну квартиру. Ось такі ось пиріжки з маком.

Тобі може здатися, що я людина трошки нелогічна. Що ж, зараз уже я не буду сперечатися. Те, що ти можеш назвати відсутністю логіки чи чимось там іще, я називаю реакцією. Я віддаюсь внутрішньому імпульсу на будь-що і з цікавістю спостерігаю, до чого це мене приведе. Ось дивись сам (а): піддався реакції і хотів викликати Васька на дуель, а знайшов кращого друга. Як тобі? Це мій стиль! І так, мене частенько через ці мої реакції лупцювали.

Розумієш, просто я – митець.

Я і вчився на кафедрі архітектури, вивчав образотворче мистецство, а Вася щось там із комп’ютерами.

І ось я особисто вважаю, що ти або художник, або ні. І, якщо ти художник, то це розповсюджується на все твоє життя. Ти все робиш, як художник: їси, працюєш, ходиш, думаєш… Я – художник до кінчиків волосся. У мене особливий погляд на речі і власна думка на все, що відбувається.  Ця думка була доволі різка і рішуча у своїй однозначності, і зовсім недавно я усвідомив, що необов’язково її усім на всі боки висловлювати. Поки не спитали. Чудасія. Просто я змінююся, і самому цікаво, куди це мене приведе.

Отож, так, я – художник. Ну, і фрілансер заразом. Ух, які я дизайни роблю, які ілюстрації! Які візитки, врешті решт! Краса і стиль. Не те, щоб я був самозакоханим чи пихатим, але як я тішуся, що навіть у візитці можна відчути самого мене і мою руку, подивитися і видихнути: «Таааак, це Марко зробив!». Мене Марко звати, до речі, привіт! Таке ось ім’я. Ну і картини теж пишу. Маслом. Картини – то моя душа. Зараз працюю над однією про сірого вовка з синіми очима на лісовій галявині. На даний момент то є квінтесенція мого творчого шляху!

А Васька теж фрілансер, тільки він щось там із програмуванням, я в тому мало розуміюся. До фрілансу ми йшли через вереницю невдалих контор і «чарівних» начальників. І взагалі, ми живемо в епоху величезних можливостей інтернет-комунікації! Фріланс для нас з Васьком – ідеальний варіант: гнучкий графік, нормальна оплата, вдягнув зранку капці – і вже на роботі… Багато плюсів, загалом.

Отож, ми з бро – ідеальні сусіди. Можемо годинами сидіти кожен у своїй кімнаті за своєю роботою і за день, буває, жодного разу не перетнутися. Шикарно!!! Я волію часом не переривати потік творчої енергії спілкуванням з людьми, а Вася – інтровертний інтроверт.

Ну, ось тепер трошки познайомився (лась) з нами. А тепер ближче до суті.

Я добре пам’ятаю той осінній вечір, коли я вперше записав у щоденник, що щось у Васі почало змінюватися. Зазвичай він дуже спокійний і врівноважений, часом пофігіст, і весь час на якусь ситуацію, яка виводила мене раніше до стану киплячого чайника (а таких ситуацій я можу назбирати на чотири сторінки, і не все згадаю), відповідав «це не має значення». Здавалося, що речей, які «мають значення» в його житті не так багато. Вася дуже любить вірші і балакучих дітей, велосипеди і тягати гантельки. Комп’ютери він не дуже любить, хоч і багато за ними сидить, але каже, що вони «доволі цікаві». Ще Вася страшенно добрий і я вже збився з рахунку, скільки його за ту доброту розводили. І ось в цьому оазисі спокою, неквапливості і навіть певної життєвої мудрості пробилася назовні паростки дивної агресії, перепадів настрою і страшенного апетиту (апетит мене особливо зачепив, бо цей ненормальний вижирав за день цілий холодильник, тож я перестав купувати додому продукти і почав шаритися по кафешкам). На ранок Васька іноді навпаки ставав надзвичайно млявим, сонним і розфокусованим,  і тоді я запитував у нього: «Бро, що з тобою?». А він відповідав мені: «Сам не знаю. Я якось… Я якось дуже дивно почуваюся». Я поставив другу діагноз «авітаміноз» (саме заходило на зиму) і порадив здати аналізи. Бро пішов в поліклініку і через пару годин повернувся звідти червоний, як рак, з криками про величезні черги і неадекватних бабусь. Аналізи не здав. Я косився на Васю зі все більшою підозрою.