7

Квадроцикл під’їхав ближче і Петро краще зміг розгледіти чоловіка на ньому. Червона розстібнута куртка, як для походів, кепка на голові, камуфляжні штани. Видно була люди роботи, але яка при тому знаходила час як для догляду за собою, так і за своїми речима. Квадроцикл зупинився біля натовпу. Дівчата повставали з лав і землі, і посунули ближче до нього, хлопи стояли на своїх місцях.

Не встаючи із свого агрегата, чоловік почав говорити. Чи то через стіну із дівчат перед собою, чи через його говір, Петро не розумів ні єдиного його слова. Він продовжував хапати очима рух його губ, але, як не старався, ніяк не міг зрозуміти ні слова.

— Ти шось чуєш? — спитав у Романа.

— Та два три слова, але не розумію взагалі ніц.

— А як хоч звати його?

— Іван … чи Володимир, шось точно на “В”

— Поняв тебе, — Петро пирскнув зі сміху.

— Ану, дівчата, про шо він говорить? — запитав Петро.

Були в їхній групі люди західніших областей, інколи їх було важко зрозуміти. Петро звик до цього. Багато нових слів і фраз він пізнав із переїздом в нове місто, деякі вже навіть встиг вивчити. Але говір цього чоловіка він не міг розібрати зовсім.

— Каже, що будемо зараз заселятися, що он ті два будинка, найвище, лише вони для нас, інші не чіпати, — відізвалась одна із одногрупниць, Староста.

— Ага, і шо ще? І взагалі, хто він?

— Звати Володимир, — долинув вдоволений вигук Романа, — він тут головний.

— Типу завхоз?

— Він наглядач стаціонару, тут майже не буває, лише перевіряє чи все добре … от зараз вчить правильно здороватися.

— Тобто.

— Слава Ісусу Христу, вітатися можна лише так, це правило.

— Мати рідна, шо навигадував.

— Каже, що навіть звертати увагу на нас не буде, якщо так не привітаємось.

— Мда, пощастило ж.

Підходилиєх ще викладачі. Загалом їх було п’ятеро, всіх їх студенти вже знали ще за час свого навчання.

— Отже, вітаємо всіх вас на нашому стаціонарі, - почав заступник декана, кликали його за прізвиськом Сніжка через білу пляму на потилиці, - тут ви проведете свої найближчі два тижні. Кажу зразу, що запам’ятаються вони вам добре, а чи від злого чи доброго — то ви дізнаєтесь пізніше, — викладачі на фоні сміялися.

— Ось так як ми зібралися тут зараз, між лабораторією ліворуч і їдальньою праворуч, так ми будемо збиратися кожного дня о дев’ятій. Дев’ята ранку і дев’ята вечора. Зранку вас буде проінформовано про заплановані події на день, ввечері про підсумки дня. Так ... що ще. Щодо проживання. Ми з усіма викладачами живемо он в тому квадратному будинку позаду мене, якщо щось треба, ми всі там, найдете. Ви будете жити в тих двох будинках зверху, оберете собі кімнату, яку схочете і на дверях підпишите номер групи і прізвища студентів, які там живуть, шоб ми не шукали вас потім повсюди. Щодо харчування: в їдальні є кухня, кухня на дровах. Ми попросимо вас організуватися і поділити свою групу для чергування на кухні, по дві особи з кожної групи. Кожного дня в шостій робочим палиться плитка на кухні і за той час чергові мають встигнути приготувати собі і своїм голодним і сонним одногрупникам поїсти, вкластися ви маєте до дев’ятої…

— Але ж в дев’ятій ми збираємось тут, - перебила котрась із дівчат.

— До дев’ятої всі вже мають поїсти і стояти тут, хто встиг, того і капці, хто не встиг, той буде голодний.

Жіночі голоси забриньчали, хтось відкрито ахкав, хтось стояв просто спантеличено. Були і ті, кого це ніяк не ворохнуло, в особливості сільських, тих, кому це видалось буденністю.

— Давайте без цього, - почав Сніжка, - звикнете швидко, тільки оце зараз і перший ранок будете недовольні. Так що ще. Та ніби все сказав, ну, як будуть запитання, то задавайте коли схочете. Зараз, будьте ласкаві, оберіть собі керівника серед всіх присутніх тут.

Як тільки він це сказав, дівчата нашої групи ринули до Петровича, куратора нашої групи. Будучи найближчим серед всіх викладачів, для нашої групи було зрозумілим само по собі, що саме він буде нашим керівником. Та схоже так не вважали дівчата іншої групи.

— Ми теж хочемо до Петровича, - злостиво почала вона.

— Так виберіть собі іншого, он він і так наший керівник, нічого не міняється.

Спір продовжувався, поки не вник сам викладач.

— Дівчата, ось є ще багато викладачів і всі хороші, а я вже із своїми буду і так добре знаю всіх і кожного з них, - посміхаючись і заспокоюючи промовив Петрович.

Дівчата похнюпились і пішли. А всі добре знали чого. Халяви хотіли, і з Петровичем чекали її. Знали, що він добрий і не ганяє студентів, от і хотіли. От тільки Петрові одногрупниці з самого початку стояли на “низькому старті”, були готові до цього і тільки чекали дозволу обирати. Інколи дивуєшся, як чітко вони можуть читати настрої один одного і як в таких спокійних, чи точніше сказати, безтурботних головах виникають такі важкі схеми перехоплень.