6

Пройшли повз одну бесідку, он ще показалась наступна. Дерева трохи розступилися і за ними показалися перші вершини. Трохи ховаючись в тумані, вони здавалися зовсім недосяжними і суровими.

— Вже за декілька днів ви побуваєте ось там! – посміхаючись, промовив викладач.

Диво! Невже справді туди можна потрапити, тай не тільки досвідчиним альпіністам, а простим студентам як ми.

Будучи вдома, ми всі сміливо говоримо: “Я підкорю цю вершину”, але, опинившись перед нею на своїх двох, мимоволі згадуєш головне поговір’я.

“Поважай гори і вони дозволять тобі зійти на них”.

Вони вічні жителі, ті, хто бачив, як було до, і ті, хто буде бачити після. Будучи навіть просто поруч, відчуваєш — ти тут лише гість.

На повороті група повернула на ліво. З дороги вони перейшли на стежку, вузьку, як для двох автомобілів, місцями навіть для одного. Повз дерева та кущі вони дійшли до ще одного повороту, але вагань навіть у самого неуважного студента вже не було. За метрі двісті показалися дерев’яні ворота із верхом, на якому виднівся надпис з привітанням.

Довга дорога пішки томила, рюкзаки натирали плечі до оніміння, та все це в мить затупилося при погляді на ту вивіску. “Прийшли, на місці” це єдине, що тепер було в їхніх головах. Очі жадібно роздивлялися все навколо, попри те, що бачили лише ті ворота та дерева пообік доріжки.

Підійшли ближче, показалися перші хатинки. Зліва від воріт стояв невеличкий дерев’яний сарай. Збоку, під накриттям, обережною стінкою стояли ще не порубані дрова. Прямо по дорозі виднілася двоповерхова будівля, також із дерева. Пофарбована в колір забарвлення шубки білки восени. Зачинена, за склом невеличкого ганку було видно різні принаддя, як для роботи на місці, так і взагалі не зрозумілих.  Взагалі всі будівлі, які були на цьому місці, були дерев’яними. Чи це дошки, чи колоди, але в будь якому випадку все в дереві. І це неабияк підкупало і прикрашало це місце. Адже дерево так личило йому. Прямо поззаду цього будиночка стояло декілька смітників. Пооддаль від всіх будинків, вони стояли на відкритій ділянці, поруч виднілися сліди від автомобільних шин.

— Видно, для того, щоб було зручніше на машині вивозити, — примітив Петро.

— Трохи, правда, не зручно для нас: йти до них трохи далеко, — заперечив Роман.

— … і запаху не чути.

— Теж правда.

Минувши смітники, які були по праву руку, вони вийшли ліворуч на таке собі перехрестя. В самому кінці, зліва виднілась куди більша будівля. У формі грубого квадрата, вона приковувала до себе погляди. З усього, що вони встигли побачили, ця будівля була найменш оздобленою, ніби ось так коробкою її й привезли сюди.

Єдине, що прикрашало її, це великі сходи, які вели на другий поверх будівлі. Ніби альтанка, на цьому місті можна зручно вмоститися в дощовий день. Двері і велике вікно при вході. Скоріше за все в цьому місті проводилися зібрання чи святкування. Принаймні навряд хтось прилаштовував кімнату зразу при вході так, щоб всім добре було видно тебе.

Нижче, прям під альтанкою, стояли зачинені ворота, по ширині якраз підходили під автомобіль, можливо гараж чи місце сховку інструментів. Ну явно робоче приміщення.

Прикріплений прапор на сходах повільно похитувався під подихом гірського вітру. Стояла тиша, мовчало все, крім новоприбулих студентів, стомлених, але тільки но розбурханих появою нового місця в їхньому житті. Достатньо було відійти хоча б декілька кроків і той шум стихав. Всі облаштовувались хто де, прямо між двома будиночками, призначення яких вони поки що не знали. Три лавиці вщент забилися натовпом. Хлопи стояли просто поруч, втомлені не менше дівчат. Хто просто сідав на траву. Втома добирала кожного по різному і ті, хто були аж зовсім зморені робили те, що не стали б ніколи посеред міста.

— Нікуди не розбігайтеся, будьте всі тут. Зараз я прийду і скажу, що робити, а поки чекаємо на головного, — скомандував Віктор Андрійович.

Сказавши це, він розвернувся і поволі посунув до квадратного будиночка. Переступив через декілька кам’яних сходів, злівого боку від віранди і зник в приміщені. Видно це і був головний вхід. Крім тих сходів з вірандою і лави біля входу, ніяких інших елементів, які б видавали цей вхід, не було.

— Чути дівки якось заметушились, — почав Роман, косо поглядаючи на групу.

— Ти про що? - і собі глянув Петро.

— Та ж вони, як завжди, он позирають весь час на ті інші будиночки ті, що справа зверху по дорозі. Видно, здогадуються, що там ми будемо жити і хочуть собі кращий кусочок захопити.

— Має сенс, нам немало часу тут бути, хотілось би пожити в кращих умовах.

— Угу … нам би теж було б добре і собі вхопити кращого.

— Не люблю цієї суєти …

— Та і я, але ж і жити з тими хлопами я манав.

— Є таке.

Постоявши так ще з десять хвилин, хлопці повернули голови в бік в’їзду. Почулося гарчання. На автомобіль не схоже, радше мотоцикл чи щось таке.

— Напевно і є той головний.

— Угу.

На території показався квадроцикл. Це неабияк здивувало всіх. Будь що очікуєш побачити тут, але не це. Чомусь цей чотирьох колісний агрегат важко вписувався в місцевий ландшафт, куди більше пасував би якийсь позашляховик. За кермом сидів чоловік середніх років, з вигляду суворий. Виглядало так, наче студенти ніяким чином не дивували його. Абсолютно холодний погляд його означав, що студенти, яких він бачить, далеко не перші в його житті і сприймає він їх як виключно причину нових проблем для його спокійного життя.