Сіроочка

Сіроочка

Чи знайоме Вам, дорогий читачу, це відчуття, наче уві сні Ви щось загубили чи навпаки знайшли, або повинні щось загубити чи знайти? Таке відчуття здатне позбавити глузду. Я й сама колись потрапила в цю пастку: уві сні я начебто згадала дівчину, до якої мені просто до сказу треба було зайти на сторінку аби написати їй. Я знала її смаки, зокрема музичні, професію і трохи манеру письма, пам'ятала її аватар, спільноту, де її можна було знайти і навіть ім'я. Здається, її ім'ям було Анна. Коли я прокинулася, я декілька годин провела в пошуках цієї Анни, котра мені так сподобалась, німкені, у котрої на аватарі була дівчина в сонцезахисних окулярах, що стояла біля яскраво-зелених кущів. Адже нам здається, що відчуття не можуть брехати, а в мене якраз було відчуття, що така людина не просто існує, а й що я мушу, просто мушу її знайти. Навіть зараз, коли я згадую це відчуття, приходить думка, що того разу я просто погано шукала.

Майже з таким самим відчуттям серпневої ночі дві тисячі дванадцятого року прокинулася Марина, чия двокімнатна квартира на Вернадського, 13, була розташована поверхом вище весільного салону, власницею якого вона була вже кілька років. Вона відкрила очі і повільно встала з ліжка. Проектор електронного годинника червоними рисками виводив "01:02" на стелі. Не вмикаючи світло, навшпиньки вона пройшла до кухні. Втома давалася в знаки. Тіло було слабким і важким, наче його набили ватою або налили свинцем. Вона протерла повіки і розгублено подивилася навкруги. Вона відчувала якесь сум'яття.

Це була молода жінка віком трохи за тридцять з приємною зовнішністю: дещо засмагла шкіра з золотавинкою, очі кольору кави, прямий ніс, чітко окреслені губи. Вона була високого зросту, стрункої статури, одягнена у коротку піжамну сорочку, її трохи жилаві руки тримали склянку з водою. Жінка відпила ковток і м'яко опустилася на стілець. У пам'яті спливали уривки сну: ось вона йде вузьким коридором у пошуках чогось, що їй дуже потрібно, без чого вона не тямить свого життя. Це відчуття не дає їй заспокоїтись. З боків коридор викладений шорсткою цеглою. Потім сходинки ведуть вниз, стає холодно. Раптом вона не знаходить під собою опори, спотикається і падає на холодну гладку поверхню. Сон завершується.

Пам'ять відтворювала чийсь ніжний шепіт. Це змусило її здригнутися. Вона залишила склянку на підвіконні, а сама пішла спати.

Через декілька днів вона знову прокинулася без приводу. Вона не могла згадати, що їй наснилося, але чомусь їй стало так сумно, що спати не хотілося більше. Знизу, під підлогою, щось загупало. Потім звуки стали гучнішими і з'явився якийсь чи то скрип, чи то скрегіт. Жінка швидко вдяглася та вийшла. Стала навпроти свого салону. Двері були закриті. "Здалося" - подумала вона. Навколо була абсолютно пуста вулиця, що здавалася зараз більшою, ширшою, такою гарною, як з вітальних листівок. Серпень розливав аромат літньої ночі, завжди однаковий і завжди різний. Це був аромат квітів, близького дощу, тютюнового диму, чийогось деревного парфуму, спаленого сонцем листя, міського пилу, що осідає на тендітних пелюстках троянд, на кришталевих крилах бабок, на чиїхось тонких руках та вишуканих черевичках, на золотих прикрасах, у заломах суконь, на квитках до кіно. Марина притулилася до цегляної стіни будинку і чомусь подивилася вгору. Там невиразними лініями вимальовувався жіночий образ, такий весняний, трохи лукавий, навіки юний та якийсь переможний. Скільки цього пилу осіло на твоїх вустах, валькіріє?..

Марина відчинила двері весільного салону та повільно увійшла. Було спекотно, на лобі виступив піт. Будь-які, навіть тихі звуки гучно відбивалися від стін. Вона спробувала увімкнути світло, та чомусь не вийшло. "Проблеми з електрикою" - згадала вона, але тілом пройшов озноб. У голові пролунав голос тата: "Твій страх безпідставний. Ну скажи, назви мені причини, за якими потвора повинна обов'язково чекати на тебе дорогою до вбиральні?" Так, дійсно, причин немає. Навіщо комусь заходити до приміщення весільного салону, який до того ж закрився на ремонт? Хіба що...

Її увагу привернула протилежна стіна. В центрі була чорна пляма прямокутної форми. Придивившись уважніше, жінка зрозуміла, що це не просто пляма, це лаз! "Дивно, коли я приходила минулого разу, ніякої дірки тут не було" - сказала вона вголос і запалила телефонний ліхтарик. Отвір у стіні вів доволі вузьким коридором униз по цегляним сходам. Звідти трохи віяло річковою водою. Можна було роздивитися Катеринославське маркування на цеглі: "Ф. и И.", "А. Т." і подібні. Марина озирнулася, зітхнула і пірнула в коридор. Сходинки були рівні та гладенькі, як наче їх поклали нещодавно, стіни також, над головою вони сходилися у формі арки. Через недовгий час попереду з'явилися двері. Вони були металеві, без прикрас, жінка не стала їх чіпати, та вже думала вертатися нагору, аж раптом під нею прогнулася підлога. Виявилося, Марина стояла на невеликій дерев'яній платформі. Пролунав гучний тріскіт і вона не зчулася, як полетіла разом з уламками цієї платформи у квадратний люк, що був під нею.
Падати виявилося не дуже високо - метрів зо три, як підрахувала Марина, коли вдалося оговтатися. Падіння віддавалося болем у спині, а одна нога, здається, оніміла. Жінка повільно підвелася. Поряд лежав телефон. Його екран вкрило тонке павутиння битого скла, але він працював. Вона озирнулася. Це був кінець якогось ходу. Тунель був метрів зо два заввишки, теж арковий і теж викладений цеглою. Зі стін виростали, наче змії, вкриті іржею тримачі для факелів. "Ох, який вінтаж!.." - упівголоса сказала Марина. Звуки поглиналися тишею. Тунель кілька разів звивався, кілька разів опускався ще нижче, кілька разів приводив до закритих наглухо дверей, відмічених кожні своїм символом. "Повинен же бути вихід, повинен, повинен" - шепотіла жінка, але всередині почалася паніка. Вона дійшла до останніх дверей. Угорі на них було зображення променистої дельти, а під ним - три слова, які неможливо було розібрати при такому світлі. Марина перевела подих. Так гучно биття свого серця вона не чула ще ніколи в житті. Вона взялася за ручку і, тремтячи усім тілом, потягнула до себе. Двері піддалися. Без скрипу, без жодного звуку. Жінка опинилася у великій залі, межі якої не освітлював телефон. Стіни та підлога в ній були викладені білим мармуром. Зала була пуста, за виключенням великого прямокутного столу у центрі. Марина підійшла ближче. На столі стояв невеликий предмет. Це була продовгувата скринька. Вона теж була мармурова й біла, як і стіл. Жінка торкнулася її, потім взяла в руки. Нічого не було на ній - ні символів, ні викарбуваних слів, ні виступів, щоб можна було відкрити. Марина чомусь згадала те жіноче зображення на фасаді, ту вічну весну, якийсь теплий квітковий подих, мимоволі, крадькома, мигцем. Але залишити скриньку вже не змогла. На другому кінці зали вона побачила відчинені двері. За ними був порівняно короткий коридор, з якого вона потрапила до невеликого приміщення, вгорі був квадратний люк, металева кришка на якому відділяла мовчазний підземний світ од жвавого нічного міста. До люку вели сходи. Марина легко підняла кришку, вийшла з люку й озирнулася. Вона стояла у дворі якогось будинку. На щастя, ворота були відкриті, вона одразу опинилася на вулиці Паторжинського. Додому було не так вже й далеко, вийшовши на проспект Яворницького, жінка попрямувала вгору. Вдома було так само тихо, спекотно й порожньо. Вона сховала скриньку у шафу, а сама лягла в ліжко. У голові звучала чи то пісня, випадково десь почута, чи то арія з опери - якийсь летючий жіночий голос виводив слова в'яззю, білою на золотому фоні. Вона заснула.