Розділ 2

         Темрява змінилася яскравим спалахом. Джейн розплющила очі й побачила прямо над собою сліпучу кулю світла. Вона не розуміла, що цей вогняний монстр робить на стелі її кімнати та чому навколо нього немає звичних рожевих шпалер з дрібними зірочками. Все тіло страшенно нило, ніби вона кілька годин займалася спортом або її побила вулична шпана. Джейн і не пригадувала, щоб хоч колись раніше прокидалася в такому поганому стані. В її душі закралося занепокоєння та повне нерозуміння того, що відбувається.

         Нарешті, під цілу какофонію своїх зітхань, вона піднялася на руках і сіла. Її оточували зовсім не стіни кімнати, а вуличний краєвид. Сліпуча куля зі стелі виявилася просто сонцем серед ясного неба, всіяного невеликими хмаринками. Навколо Джейн всюди була лише гола, чорна земля. Правда не зовсім гола: де-не-де були засохлі дерева і чагарники, а також корчі та пні. Сиділа вона теж на землі, серед кількох заморених кущиків. У всій окрузі не було видно жодного живого деревця, жодної травинки, взагалі жодної зелені. Вдалині виднілися гори. Навіть звідси було видно, що вони величезні та величні, але зовсім не вкриті снігом на верхівках. Десь вдалині відлунювався шум морських хвиль, що б'ються об скелі.

     Джейн піднялася на ноги, щоб краще оглянути все навколо. Судячи з усього, вона знаходилася на вершині пагорба, і праворуч від неї, біля його підніжжя, розташувалося невелике село. У центрі селища височіла велика і неймовірно красива біла будівля, оточена маленькими строкатими будинками. Схоже, що вікна цього білого “палацу” створені із кольорового скла, оскільки сяяли на сонці всіма можливими фарбами. Між будинками виднілися яскраво-сині водойми, а також безліч зелених дерев та квіткових чагарників. Загалом, усе село являло собою неймовірно яскраву пляму серед усієї місцевості.

      Де вона? Вона ж учора заснула вдома. Зловживанням алкоголю Джейн ніколи не вирізнялася. Так, треба згадати, що було вчора... Вона лягла спати як завжди, а потім... зачекайте, вона вже прокидалася наступного ранку... Заходила до Серхіо, пішла на інтернатуру... О, Боже місис Кларк... Вони намагалися врятувати місис Кларк. У них нічого не вийшло, від розпачу вона просто взяла її за руку... Дефібрилятор... Її вдарило струмом.

    О ні. Ні, ні, ні. Ні. Джейн в одну мить зрозуміла, де вона. Вона так хотіла вигадати інше пояснення, але не могла його знайти. У дитинстві їй часом снилися сни, що хтось із її близьких людей помер, і перші секунди після пробудження вона ще перебувала в тій страшній реальності. Але потім, коли вона усвідомлювала, що це був лише сон, її наповнювала така хвиля щастя, таке полегшення розтікалося по всій душі. І вона знову зазнає цього полегшення вже ось-ось. Адже вона спить. Спить. Це і є відповідь. Люди в снах іноді можуть керувати своїми діями. Адже можуть, правда? Але невже так реально? Ні, це не сон.

     Вона відчувала, як її накриває паніка, наче чорна хмара, що насувається над головою. Невже так швидко все скінчилося? Жодної тобі кар'єри кардіолога, чоловіка, дітей, подорожей світом на пенсії. Скільки непрочитаних книг, не переглянутих фільмів, несказаних слів. Вона раптом згадала, що завтра виходить остання серія її улюбленого серіалу, і вона так і не дізнається, чим же там все закінчилося. Безглуздо думати зараз про серіал, проте... Вона вже нічого не зможе доробити, і таких простих і дурних речей теж. Вона так і не дізнається, чим усе могло закінчитися в неї самої, якби доля дала їй можливість прожити до старості. Невже це є її кінець? Їй лише двадцять три роки. Вона взагалі нічого в житті ще не зробила. Нічого. Джейн подумала, що роки, які ще залишилися у її ровесників, це зовсім і не роки, це цілі століття, вічність. Вічність, у якій вони зможуть усе встигнути. А вона – ні.

      Джейн знову лягла на землю і підняла руки до обличчя. Рожевий лак на її нігтях виглядав таким справжнім. Вона спробувала його зішкребти, незрозуміло навіщо. Просто така звичайна... проста жива дія. Шматочки лаку падали на землю. Дівчина взяла один із них і почала його ретельно промацувати. Такої безглуздої картини світ, напевно, ще не бачив, але їй так подобалося, що лак відчутний на дотик. Як у житті. Вона раділа, що має плоть і поки що не стала прозорою хмарою. Джейн торкнулась тканини свого костюма. Як добре, що вона ще має одяг, як у живої людини. Хоча який у цьому сенс, зовсім не ясно.

      І що їй тепер робити? Її ніхто не зустрічатиме? Хтось розповідатиме, як тут усе влаштовано? Де людина з вагами в руках, яка зважить усі її гріхи та добрі діяння? Джейн зраділа, згадавши, що допомагала у притулку для бездомних тварин. Добре, що вона зробила в житті хоча б одну добру справу, і може завдяки цьому її відправлять в краще місце. Хоча, мабуть, за одну цю думку її безкорислива допомога перетворилася на справу для власної вигоди та не враховуватиметься. І коли вона тільки встигла від туги за втраченим життям перейти до облаштування свого існування на тому світі? Така вже Джейн. Завжди намагається підлаштуватися під обставини та знайти щось хороше у будь-якій ситуації.

    Вона піднялася на ноги та вирішила йти до великої білої будівлі, оточеної зеленню та строкатими будиночками. Може, там їй щось пояснять.

    Її вражала власна холодна стриманість. Попри весь жах ситуації та внутрішній смуток, вона поводилася так, ніби приїхала на екскурсію до іншого міста. Це відчуття нагадало їй, як у дитинстві, вона поїхала вивчати англійську мову в іншу країну і в день прильоту загубилася. Був вечір, сутеніло, і вона абсолютно не знала, що їй робити. Але головою вона тверезо розуміла, що літак додому літає лише раз на тиждень, і їй у будь-якому разі доведеться провести цей час у чужій країні. Вона гуляла вулицями зберігаючи спокій, як і зараз. Різниця лише в тому, що тоді все закінчилося добре – її знайшли й вона чудово провела там час, а зараз ніхто її вже не знайде та не поверне додому.