Глава 40. Спадщина Золотого Віку

Сцена 1. Тривога у Вежі Світла

Минуло три тижні з дня падіння фортеці «Оплавлена Скеля». Західний Перевал, який роками перебував під гнітом Тіньового Синдикату та загрозою отруєння шлаком, остаточно повертався до мирного ритму. Торгові каравани вільно курсували між Верхнім і Нижнім Містом, а ковалі знову виплавляли чисте Срібло за старовинними рецептами Будівничих.

Однак спокій Наглядача тривав ненадовго.

У високому кабінеті Вежі Світла, де раніше засідала Рада Хранителів, висіла важка, гнітюча тиша. На великому дубовому столі, розкресленому старовинними мапами Західних Земель, лежали три бронзові сувої, скріплені розплавленим чорним воском. Поруч із ними стояла Лада, обережно оглядаючи їх за допомогою світлового кришталю, та Майстер Корвін, чиє обличчя здавалося поорюваним новими глибокими зморшками.

— Ці сувої знайшли в найглибших сховищах Рагнара, — тихо мовив Корвін, торкаючись пальцем блідої печатки на пергаменті. — Вони були запечатані не Синдикатом і навіть не Магістратом. Це письмена Третьої Епохи — часів, коли Первинний Закон тільки створювався.

Макс підійшов до столу. Його Клинок Мовчання, що покоївся в піхвах на поясі, злегка забринів, реагуючи на давню ауру, яка виходила від пергаменту. Наглядач провів долонею над бронзовими тубусами, і Срібна Печатка на його лівій руці спалахнула м'яким, прохолодним сяйвом.

— Рагнар шукав не просто владу над Перевалом, — мовив Макс, вдивляючись у рунічні символи, які повільно проявлялися під дією Срібла. — Він шукав Джерело Блідого Вогню.

— Блідий Вогонь? — Лада підвела очі, у яких відбилося занепокоєння. — Але ж це лише легенда з дитячих казок Будівничих. Вважалося, що це первинна форма ефіру, яка здатна як зцілити будь-яку отруту Порожнечі, так і спопелити цілий континент, якщо її баланс буде порушено.

— Це не легенда, — похмуро відповів Корвін. — Подивіться на координати у третьому сувої. Вони вказують на Мертвий Пліч — занедбаний підземний горизонт під Північним Пасмом. Рагнар не встиг туди дістатися лише тому, що ми перехопили його в «Оплавленій Скелі». Але його розвідники вже розкрили зовнішні замки Печери Мовчання.

Сцена 2. Розмова на Срібному Балконі

Після наради у Вежі Світла Макс вийшов на відкритий балкон, з якого відкривалася панорама вечірнього Нижнього Міста. У долині спалахували перші вечірні вогні, чути було далекий дзвін ковадла та сміх дітей на Центральній Площі. Місто жило й дихало вільно, не підозрюючи про нову загрозу, що приховано визрівала під товщею гірських порід.

Лада тихо підійшла ззаду й поклала руку йому на плече. Її Грозове Віяло було складене, а сині шовкові стрічки на рукоятці легенько тріпотіли під поривами холодного нічного вітру.

— Ти збираєшся йти туди сам? — запитала вона, дивлячись на його суворий профіль.

— Мертвий Пліч — це зона високого резонансу, — відповів Макс, не повертаючи голови. — Звичайні воїни чи вартові Гільдії збожеволіють від первинного випромінювання ще на підступах. Порожнеча, яка там накопичувалася століттями, отруїла самі камені. Тільки Клинок Мовчання може розсікти цей заклятий простір.

— Ти забуваєш про Грозу, — м'яко, але з непохитною твердістю мовила дівчина. Вона заглянула йому в очі. — Ми пройшли крізь Затоплений Ринок, зламали Архівацію й розгромили Рагнара разом. Ти не підеш у Мертвий Пліч один, Максе. Срібло й Гроза тримають Закон у рівновазі. Без мого Віяла ти просто згориш у Блідому Вогні.

Наглядач мовчки дивився на неї кілька секунд, а потім на його обличчі з'явилася ледь помітна, тепла посмішка. Вона була єдиною людиною у всьому Перевалі, яка не боялася суворого статусу Наглядача й бачила в ньому не просто живу зброю Присяги, а соратника й захисника.

— Добре, — сказав він, накриваючи її долоню своєю. — Світанок зустрінемо в дорозі.

Сцена 3. Шлях крізь Мертвий Пліч

Наступного ранку вони залишили межі Нижнього Міста й рушили на північний захід, де базальтові кручі ставали майже чорними, а рослинність повністю зникала. Мертвий Пліч зустрів їх моторошною, тишею, яка тиснула на вуха. Тут не було ані птахів, ані гірських звірів. Навіть вітер, здавалося, затихав, оминаючи це прокляте місце.

Вхід до підземелля являв собою колосальну тріщину в скелі, облямовану напівзруйнованими рунічними колонами. На базальтових плитах під ногами вгадувалися давні барельєфи, що зображували Будівничих, які тримали у руках сяючі сфера Блідого Вогню.

— Дивись, — Лада вказала на свіжі сліди на розкліпаній підлозі. — Не менше десятка людей. Найманці Синдикату, які втекли після поразки Рагнара. Вони все ще тут.

— Вони шукають спосіб відкрити Внутрішню Браму, — мовив Макс, оголюючи Клинок Мовчання. Лезо меча спалахнуло яскравим рожево-срібним світлом, розганяючи вікову темряву тунелю. — Але вони не знають, що ключ вимагає чистої крові Присяги. Якщо вони спробують зламати її силою — весь горизонт детонує.

Вони заглибилися в тунель. Повітря ставало дедалі важчим і солодкуватим — це була ознака високої концентрації незагартованого ефіру, змішаного з отруйним шлаком. Стіни тунелю були вкриті кристалами темного аметистового відтінку, які пульсували у такт із биттям серця.

Раптом із пітьми перед ними виринули постаті. Це були не звичайні найманці, а Зречені — бійці Синдикату, які зазнали глибокої мутації під дією отрути Порожнечі. Замість шкіри їхні тіла вкривала луска з чорного шлаку, а в руках вони тримали важкі зазубрені алебарди, які випромінювали фіолетовий жар.

— Наглядач! — гаркнув ватажок Зречених, чий голос більше нагадував тріск ламаних кісток. — Ви запізнилися! Брама Мертвого Плеча вже прокинулася! Вона вимагає жертв!

— Вона отримає лише Закон, — холодно відповів Макс.

Сцена 4. Бій у Залі Печатей

Зречені кинулися в атаку з дикою, нелюдською швидкістю. Чотири отруєних алебарди одночасно розсікли повітря, залишаючи за собою фіолетові шлейфи згубного газу.