Глава 39. Вузол «Оплавленої Скелі»

Сцена 1. Лабіринт чорного граніту

Вузький аварійний хід зустрічав їх душним, стиснутим повітрям. Стіни тунелю, висічені в товщі чорного граніту, були вкриті склянистою кіркою — слідом прадавнього високотемпературного випалювання, завдяки якому форт і отримав свою назву. Тут, у нижніх горизонтах «Оплавленої Скелі», не чутно було гірського вітру. Лише важкі, мірно-гулкі удари аварійного шлакового генератора лунали з глибини, струшуючи дрібний кам'яний пил ізі склепіння.

Макс рухався попереду, згинаючись у три напівзігнуті погибелі. Його Клинок Мовчання спокійно відпочивав у піхвах, проте Срібна Печатка на лівій долоні починала блідо пульсувати, зчитуючи хаотичні магічні коливання. Фіолетова отрута Порожнечі, хоч і позбавлена центрального живлення з Архівації, усе ще просочувала старі комунікації форту.

— Стіни екранують енергію, — тихим шепотом мовила Лада, крокуючи слід у слід. Вона тримала Грозове Віяло напоготові, її пальці ледве помітно дрижали від напруги. — Моє відчуття ефіру глушиться вже за п'ять кроків попереду. Якщо там чатують найманці, ми помітимо їх лише тоді, коли зіткнемося носами.

— На це Рагнар і розраховує, — відповів Макс, зупиняючись біля масивного чавунного люка, що вів до вентиляційного колектора середнього ярусу. — Його улюблені методи — тісні коридори, пастки із розтяжками та зненацькі випади з-за рогу. Але в нього більше немає залишків Тіньових Аватарів. Нам протистоять звичайні люди, отруєні страхом і надією вислужитися перед останнім командиром.

Наглядач обережно торкнувся крайки люка. Чорний засов усередині механізму заіржавів і приварився до рами від часу та вологи. Макс не став застосовувати силу, яка могла зчинити зайвий шум. Він лише приклав долоню з Печаткою до іржавого заліза.

Срібне сяйво м'якою, розпеченою смужкою пролилося крізь щілини. Метал зм'якшав, розширився й безгучно розпався на дрібні пластівці окису. Макс відсунув важку кришку вбік.

Вони визирнули у просторий коридор другого ярусу. Тут уже горіли тьмяні газові ріжки, а на підлозі висіли дроти, прокладені найманцями. Вдалині пролунали кроки та грубі голоси.

Сцена 2. Заручники у залі резервуарів

— ...я тобі кажу, якщо Рагнар відкрутить  вентилі, нас усіх розмаже по цих базальтових плитах! — долинав виснажений, роздратований голос одного з вартових.

— Заткнись і тримай самостріл, — відрізав другий, клацаючи затвором важкої пневматичної арбалетної установки. — Командор знає, що робить. Поки будівничі приковані до реакторних стійок, Наглядач сюди й пальцем не ворухне. А якщо й ризикне — ми випустимо первинний ефір прямо в систему вентиляції.

За рогом, у просторій галереї, що виходила на реакторну залу, чатували п'ятеро найманців Синдикату. Вони були вбрані у важкі шлакові панцири старих моделей — масивні, з роздутими наплічниками та чавунними ґратами на заборолах поножів.

У самому центрі реакторної зали, прикуті залізними ланцюгами до центрального розподільчого вузла, сиділи четверо літніх чоловіків у засалених шкіряних фартухах. Це були Будівничі Першого Закону — останні майстри, які вміли обслуговувати давні магічні машини Цитаделі. Навколо їхніх ший висіли зашморги з отруйного воскового шнура Порожнечі, замкнені на один детонаційний блок, що знаходився на поясі старшого вартівника.

Лада підійшла впритул до Макса й показала трьома пальцями напрямок:

— Детонатор у командира вартових. Якщо він встигне стиснути кулак, зашморги здетонують миттєво.

— Я заблокую його руку Клинком Мовчання через срібний резонанс, — відповів Наглядач. — Але тобі доведеться одним ударом знерухомити решту чотирьох, поки вони не зняли самостріли із запобіжників.

— На такій дистанції? — Лада подивувалася, але у її синіх очах спалахнув холодний рішучий вогник. — Зроблю. Тільки дай сигнал.

Сцена 3. Удари з тіні

Макс вичекав момент, коли патрульний найманець повернувся спиною до вентиляційного отвору.

— ЗАРАЗ!

Наглядач вискочив із тіні мов розлючений барс. Втім, замість широкого замаху він зробив один короткий, точковий кидок. Його Клинок Мовчання не розсікав повітря з гучним свистом — лезо випромінювало сухе, сліпуче срібне сяйво, що миттєво поглинало будь-які звуки у радіусі трьох метрів.

Вістря меча влучило точно у залізну бляху детонатора на поясі командира. Срібний імпульс прошив дефлектор пристрою, заваривши його внутрішні контакти суцільною металевою краплею за мілісекунду до того, як найманець встиг інстинктивно стиснути важіль.

— Що за... — встиг лише вичавити з себе здивований вартівник, але Макс уже завдав йому удару ефесом у підборіддя, вирубавши нападника на місці.

Тієї ж секунди у повітря злетіла Лада. Вона не стала розгортати Грозове Віяло на повну потужність, щоб не зачепити прикутих будівничих. Натомість дівчина згрупувалася й випустила Грозовий Мереживний Розряд — чотири тонкі, мов голки, сині дуги, які точково вдарили у з'єднувальні клапани пневматичних арбалетів решти найманців.

Високовольтний струм детонував стиснуте повітря у балонах зброї. Важкі арбалети вибухнули в руках здивованих вартових, вибивши їх із рівноваги й швирнувши на кам'яну підлогу.

За три секунди галерея була очищена.

Лада миттєво підбігла до прикутих будівничих. Вона приклала пальці до залізних ланцюгів, пускаючи по них спрямований мікрострум, який випалив замкові секрети. Важкі кайдани зі скреготом упали на підлогу.

— Ви... Ви з Цитаделі? — тремтячим голосом запитав найстарший із майстрів, витираючи спітніле чоло засаленим рукавом. — Наглядач? Але ж казали, що ви всі загинули на Чорному Озері...

— Закон не вмирає, майстре, — тихо мовив Макс, допомагаючи старому піднятися. — Координатор Рагнар у форті?

— Він у нижньому ярусі, біля Головного Реактора Ефіру, — квапливо заговорив будівничий, указуючи на масивні броньовані двері в кінці залу. — Він збирається відкрити аварійний скид незагартованої плазми! Він хоче спалити не лише форт, а й весь Північний Перевал! У вас мало часу!