Глава 31. Ціна Мертвої Води та Тіні Синдикату

Сцена 1. У лавці Старого Гора

Усередині алхімічної лавки панувала важка, ядуча напівтемрява. Повітря було настільки насичене випарами висушених отруйних трав, запеченого спирту й кислих реагентів, що у Лади одразу запекло в горлі. Зі стелі, оббитої брудними потемнілими дошками, звисали зв’язки засушених кажанів, коріння гірського вересу та прозорі скляні колби, в яких у каламутному жовтуватому розчині плавали висушені органи Нижніх потвор.

У глибині приміщення, за масивним дубовим столом, порізаним рунічними знаками, сидів горбатий старий. Його лисину вкривали темні пігментні плями, а ліве око заміняв кришталевий протез, який тьмяно сяяв синюватим відблиском — очевидний наслідок давньої магічної травми.

— Лавка зачинена, — прохрипів старий, не піднімаючи голови від мідної ступки, в якій він старанно розтирав якийсь сірий порошок. — Якщо прийшла за маззю від порожнинного лишаю — виходь. Усі запаси викупили бійці Синдикату ще на світанку.

Лада повільно зачинила за собою важкі залізні двері, опустивши важкий засув. Клацання металу змусило старого завмерти. Його єдине живе око мружачись піднялося на нічну гостю.

— Я прийшла не за маззю, Горе, — мовила дівчина, роблячи два кроки вперед і не знімаючи капюшона. — Механік передає тобі вітання.

Старий здригнувся. Його пестик замрев у ступці, а кришталевий протез загрозливо заблимав, намагаючись зчитати її ауру.

— Який ще механік? Дівчинко, ти, мабуть, переплутала двері. Тут купують зілля для повільної смерті або для її відтермінування, а не грають у загадки.

Лада підійшла впритул до столу, спираючись на нього обома долонями. Вона трохи нахилилася вперед і тихо, але виразно промовила єдине слово:

— Патина.

Цієї ж миті кристал у оці Гора спалахнув і згаснув. Старий важко видихнув, і його плечі безсило опустилися. Він відклав ступку вбік, швидко озирнувся на зачинені двері й глухо мовив:

— Вадим... Старий лис усе ж пам'ятає про свої борги. Але якщо ти прийшла від нього, то де сам Механік? Кажуть, у Чернечому Яру все згоріло дощенту, а Цитадель Західного Перевалу впала.

— Механік загинув під час Великого Розколу, — відрізала Лада, і в її голосі проскочила холодна нота. — Але його справа живе. Мені потрібен очищений еліксир Мертвої Води. Найвищої проби. Згори потрібен розчинник для темної руди.

Гор остовпів. Його єдине око розширилося від жаху. Він різко підвівся з-за столу, незважаючи на горб, і прошепотів, майже торкаючись обличчя Лади:

— Натрій і Срібло... Ти хочеш сказати, що хтось вижив після прямого контакту з концентрованою темною рудою? Хто це? Наглядач? Той хлопчисько, за голову якого Синдикат призначив ціну в п'ятдесят тисяч срібних дукатів?

— Мені потрібен еліксир, Горе. Про решту тобі знати не обов'язково, — Лада поклала на стіл важкий шкіряний кошель із срібними монетами з запасів Цитаделі. Монети з глухим передзвоном розсипалися по дубовій дошці.

Старий подивився на срібло, потім на дівчину. Його пальці, вкриті сухими мозолями та плямами від кислоти, затремтіли.

— Ти не розумієш, дівчинко... Мертвої Води в чистому вигляді на Ринку немає вже місяць. Всі джерела в Низовині контролюються Тіньовим Синдикатом. Вони зливають рештки еліксиру у свої резервуари, щоб виплавляти отруєні зливки для боєприпасів! У мене залишилася лише одна склянка... одна єдина. Але її ціна — це не просто срібло. Якщо Синдикат дізнається, що я продав її людині Наглядача, моє тіло згодують гарпіям на дні Чорного Озера.

— Вони не дізнаються, — мовила Лада, дістаючи з-під кунтуша короткий ніж і заганяючи його вістря в дерево столу на два сантиметри від руки алхіміка. — Якщо ти даси мені еліксир прямо зараз.

Сцена 2. Угода в напівтемряві

Гор ковтнув суху слину, глянувши на лезо. У його оці спалахнула суміш страху та старечої поваги. Він зрозумів: перед ним не просто перелякана втікачка, а небезпечна істота, яка придушує в собі колосальну силу.

— Добре, добре! Прибери залізо, дівчино... Механік завжди умів обирати собі союзників, — пробурчав старий.

Він підійшов до високої шафи, вкритої важкими залізними засувами. Діставши з кишені довгий потрійний ключ, Гор відімкнув потайне відділення у підвійній задній стінці. Звідти він обережно витягнув невелику скляну флакону з товстими стінками, оповиту срібним дротом. Всередині флакони повільно оберталася густа, абсолютно чорна рідина, яка, здавалося, поглинала світло свічок.

— Це не розбавлений шлак з Низовини, — тихо сказав Гор, опускаючи флакону на стіл поруч із монетами. — Це первинна Мертва Вода з глибоких жил. Вона нейтралізує отруту темної руди, але процес буде пекельним. Якщо твій Наглядач не має сталевої волі — його серцевий Вузол просто розірветься від болю.

Лада протягнула руку до флакони, але Гор раптом накрив її своєю сухою долонею.

— Зачекай. Срібло — це добре. Але мені потрібна гарантія. Якщо Синдикат прийде сюди — я повинен мати чим відкупитися.

— Чого ти хочеш? — запитала дівчина, звузивши очі.

— Мені потрібна крапля твоєї сили, — мовив алхімік. Його кришталеве око голодно заблимало. — Ти придушуєш у собі Грозовий Заряд. Я відчуваю його навіть крізь екрануючу тканину. Заряди оцей кристалічний накопичувач. Це дасть моїм захисним рунам автономність на пів року. І ми в розрахунку.

Лада вагалася лише секунду. Вона дістала з його столу невеликий гранчастий аметист, призначений для збору магічної енергії, і стиснула його в кулаці.

Вона дозволила крихітній частці свого придушеного струму вирватися наволю. На її пальцях спалахнули сліпучі синьо-білі блискавки. Аметист у її долоні загудів, наповнюючись яскравим фіолетовим сяйвом високої напруги, аж поки не почав віддавати приємним теплом.

Лада розтиснула кулак і кинула палаючий камінь на стіл поруч із грошима.

— Ми в розрахунку, — сказала вона, забираючи флакону з Мертвою Водою й ховаючи її у внутрішню кишеню кунтуша.

Гор з жадібністю схопив заряджений аметист, розглядаючи його крізь кришталеве око: