Глава 30. Тіні Мовчазної Долини та Позазаконний Ринок

Сцена 1. Снігова завіса та перші паростки зцілення

Тиша в Мовчазній Долині була майже відчутною на дотик. За вікном засніженої хатини лісника третій день поспіль не вщухала завірюха, нагортаючи високі кучугури й замитаючи єдину вузьку стежку, що вела до гірського дикого каньйону.

Усередині хати панували напівтемрява та сухе, густе тепло. На печі повільно кипів чавунний казан, у якому Лада варила висушений корінь заземлюючого вересу разом із пластівцями срібної кори — єдиним засобом, здатним хоч трохи сповільнити поширення отрути темної руди в магічних каналах Наглядача.

Макс лежав на дерев'яному ослоні, накритому кількома шарами грубих овечих кожухів. Його обличчя залишалося блідим, мов попіл, а під заплющеними очима залягли темні, майже чорні кола. Щоразу, коли дихання Наглядача ставало глибшим, з його грудей виривався важкий, хрипкий стогін: отруйне лезо зламаного списа Великого Опікуна залишило не лише глибоку фізичну рану під ребрами, а й отруїло саму структуру його магічної аури.

Лада підійшла до ослона, тримаючи в руках глиняну кружку з гарячим, смолистим відваром. Вона обережно присіла на край лави й торкнулася чола Макса. Шкіра була гарячою, але той дикий, смертельний жар, який спалював його перші дві доби після втечі з Цитаделі, нарешті почав спадати.

— Пий, — тихо мовила дівчина, підтримуючи його за потилицю й підносячи кружку до губ Наглядача. — Це не випалить отруту повністю, але не дасть їй пробратися до серцевого Вузла.

Макс зробив кілька важких ковтків, морщачись від гіркого, терпкого смаку. Внутрішній струм, що згасав у його венах, відгукнувся слабким, але виразним поштовхом. Його Срібна Печатка на лівій долоні, яка зазвичай сяяла сліпучим дзеркальним світлом, зараз пульсувала тьмяним, приглушеним лавандовим вогником, наче згасаюча вуглина в згарищі.

— Дякую... — прохрипів Наглядач, заплющуючи очі й відхиляючись назад на подушку з сухої папороті. — Скільки ще... скільки часу я буду цим баластом?

— Ти не баласт, Максе, — суворо мовила Лада, поставивши кружку на дерев'яний стіл поруч із залишками розібраного клинка. — Ти вижив після прямого удару концентратом темної руди. Звичайний Наглядач розпався б на попіл за десять хвилин. Твоє Срібло тримає оборону, але тілу потрібен час. Якщо ти спробуєш встати зараз — рана розкриється знову, і тоді навіть Джерело не зможе тебе зібрати.

Макс стиснув кулаки під кожухом. Його безсилля пекло гірше за саму отруту. Він, людина, яка роками тримала захисний кордон і звикла діяти на межі можливостей, тепер був змушений безпорадно лежати у покинутій хаті, поки навколо них визрівали нові загрози.

Сцена 2. Нічні тривоги та тривожні вісті

Коли ніч остаточно сповила Мовчазну Долину, а вітер за вікном змінив свій гул на тривожне свистіння, Лада вийшла на ганок хати.

Вона була вдягнена у щільний мисливський кунтуш, овіяний залишками її грозового щита. Незважаючи на лютий мороз, дівчині не було холодно — її внутрішній електричний потенціал, загартований у битві біля Первинного Джерела, підтримував навколо неї мікроклімат стійкого тепла.

Лада дістала з кишені маленький, тріснутий кришталевий ретранслятор — пристрій, який вона зняла з тіла одного з полеглих самострільників Опікунів на галереї Цитаделі. Пристрій перехоплював службові сигнали магічного етеру Нижнього Ринку.

Вона приклала кришталь до вуха. Крізь тріск і статичні завади розливався низький, спотворений шифром голос:

«...Увага всім секторам... Цитадель Західного Перевалу порожня... Великий Опікун Валерій знищений... Джерело перейшло в режим стабілізації... Пошукові групи Синдикату не виявили тіла Наглядача... Оголошено винагороду в п'ятдесят тисяч срібних дукатів за голову Макса або за його Срібну Печатку... Живим чи мертвим...»

Лада стиснула кришталь так міцно, що на її пальцях спалахнули сині іскри. Ретранслятор засичав і тріснув, перетворюючись на купу даремного скляного пилу.

— Вони шукають тебе, Максе, — тихо шепнула вона у темряву засніженого лісу. — Синдикат Низовини вже знає, що Валерій впав. І вони збираються забрати те, що він не зміг утримувати.

Вона повернулася до хати й зачинила важкі дубові двері на засув, додатково укріпивши їх прозорим грозовим контуром.

Наглядач не спав. Його важкий погляд був спрямований на стелю, де грали відблиски вогню з печі.

— Я чув, — мовив він, не повертаючи голови. — Синдикат не втратить можливості заповнити вакуум влади. Поки Срібний Ланцюг відновлюється, Нижній Ринок спробує перехопити контроль над проміжними Вузлами в областях.

— Не спробує, якщо вони не знатимуть, де ми, — Лада підійшла до печі й кинула в топку ще кілька сухих ялинових полін. — Але є інша проблема, Максе. У мене закінчується срібна кора й розчинник для отрути. Твоя рана почне гноїтися через два дні, якщо ми не знайдемо очищений еліксир Мертвої Води.

Макс поволі перевів погляд на дівчину:

— Еліксир Мертвої Води можна знайти лише в одному місці... На Нічному Ринку Чорного Озера. Це лігво контрабандистів і тіньових торговців. Якщо ти з'явишся туди сама, тебе пізнають за першим же спалахом грозової аури.

— Значить, я не буду викликати грозу, — твердо відповіла Лада, перевіряючи затяжку ременів на своєму короткому бойовому клинку. — Я піду на Ринок за підробленим жетоном шукача шлаку. Ти залишишся тут під захистом заземлюючого контуру.

Сцена 3. Підготовка до вилазки

Макс спробував заперечити, але різкий напад кашлю змусив його згорнутися на ослоні. З його вуст знову зірвалася крапля темної, зсілої крові.

Лада миттєво опинилася поруч, витираючи його губи чистою хустиною.

— Не сперечайся зі мною, Наглядачу, — у її голосі прозвучали сталеві нотки, які раніше належали лише йому самому. — Ти вчив мене, що Закон — це перш за все відповідальність за того, хто поруч. Тепер моя черга тримати рубежі.

Вона дістала з його похідної сумки стару, потерту шкіряну куртку без розпізнавальних знаків Наглядачів, загорнула свій грозовий амулет у декілька шарів екрануючої тканини й поклала на стіл жменю срібних монет, витягнутих із запасів Цитаделі.