Глава 29. Трон Червоного Сонця та Ціна Перемоги

Сцена 1. Гвинтові сходи згаслих століть

Гвинтові сходи Верхнього Донжону здавалися безкінечними. Стіни з чорного граніту, висічені ще в добу заснування Першого Закону, були вкриті товстим шаром кіптяви. Срібні руни, які колись освітлювали шлях Наглядачам, тут були варварськи видерті разом із шматками каменя. Замість них із тріщин у кладці витікала брудно-червона смола Порожнечі, що стікала донизу отруйними краплями.

Макс і Лада піднімалися мовчки. Кожен крок важких черевиків віддавався глухим луном у вузькому кам’яному колодязі.

З кожним прольотом повітря ставало все щільнішим і важчим. Воно застрягало в горлі, просочене озоном, паленим залізом та вогкою отрутою глибоких ярусів. Потужні магічні вібрації, що линули з вершини вежі, змушували вібрувати не лише зброю за спиною Наглядача, а й самі кістки.

— Максе... — тихо мовила Лада, зупиняючись на майданчику між поверхами. Вона торкнулася долонею грудей, де під тканиною плаща прискорено билося серце. — Воно поруч. Джерело... воно не просто відкрите. Воно кричить. Це не просто енергія, це стародавній біль цієї землі, який вони намагаються перетворити на зброю.

Макс озирнувся на неї. Його Срібна Печатка на лівій долоні випромінювала стійке, прохолодне сяйво, що захищало їх від гнітючого тиску Нижнього Світу.

— Вони думають, що можуть підкорити те, чого не розуміють, — мовив Наглядач, міцніше стискаючи руків’я Клинка Мовчання. — Вадим Чорний завжди казав: Джерело — це серце Закону. Його можна закрити Печаткою, можна живити своєю Присягою, але якщо спробувати підкорити його силою — воно спалить кожного, хто торкнеться його без чистого помислу.

— Валерій вже спалений, — сказала дівчина, і в її сірих очах знову проскочили блідо-сині блискавки. — У ньому не залишилося нічого людського.

Вони здолали останній проліт і опинилися перед важкими подвійними дверима з чорного дуба, кованого сріблом та залізом. Створки були напіввідчинені, і з щілини виривалося сліпуче, криваво-червоне сяйво, що заливало кам’яний майданчик зловісним відблиском.

Сцена 2. Тронна зала та Розколотий Вузол

Тронна зала Верхнього Донжону колись слугувала місцем Ради Наглядачів. Це був колосальний круговий зал із високим куполом, що спирався на дванадцять масивних базальтових колон. Через високі арочні вікна, позбавлені шибок, всередину вривався сніговий буран Західного Перевалу, але сніжинки випаровувалися в повітрі, не долітаючи до підлоги.

У центрі залу, над круглим вівтарем із білого граніту, висіла Сфера Первинного Джерела.

Це було гігантське ядро з чистої магічної плазми. Колись воно сяяло сліпучим біло-срібним світлом Закону. Але зараз Сфера була вкрита мережею чорних тріщин, із яких усередину проникали товсті отруйні кабелі. Джерело пульсувало брудним, фіолетово-червоним вогнем, розсилаючи по всій Тронній залі хвилі божевільної енергії.

Перед вівтарем, на високому залізному троні, оздобленому черепами та восковими печатками, сидів Великий Опікун Валерій.

Його золото-чорний обладунок гудів від перенапруги. На лобі Опікуна пульсувала червона жила, а очі перетворилися на дві палаючі вуглини Нижнього Світу. У правиці він тримав Жезл Первинного Джерела, який був напряму підключений до ядра через срібний ланцюг.

— Ви все ж дійшли... — його голос лунав одразу з усіх кутків залу, розкочуючись важким, металевим гулом. — Останній Наглядач із розбитого міста та дівчинка, яка вважає себе володаркою грози. Ви прийшли стати свідками нового народження?

Макс зробив три кроки вперед, висуваючи Клинок Мовчання з ножен. Лезо меча відбивало червоні спалахи Джерела, але залишалося дзеркально-чистим.

— Це не народження, Валерію, — спокійно сказав Наглядач. — Це агонія. Ти отруїв Джерело, ти розірвав Срібний Ланцюг по всій країні, але ти не зміг його зламати.

— Зламати? — Валерій підвівся з трону, і його плащ із чистої тіні розправився за спиною, мов крила велетенського кажана. — Навіщо ламати те, що можна переплавити! Вадим Чорний п'ятдесят років тримав нас у темряві, змушуючи охороняти межу між Верхнім і Нижнім світом! Він учив нас терпіти й служити! Але навіщо служити світу, який забув про своїх захисників?

Він виступив уперед, спрямовуючи Жезл на Макса:

— Верхнє Місто живе у світлі й теплоті, доки ми тут, на передгір'ях, гинемо від отрути та холоду! Я відкрив Джерело, щоб змити цей брудний світ і збудувати на його попелі новий порядок — Порядок Опікунів!

— Ти збудуєш лише цвинтар, — мовила Лада, ступаючи поруч із Максом.

Вона скинула плащ. Її постать засяяла чистим, синьо-білим електричним світлом. Попелясте волосся повністю розпустилося, тріпочучи в силових потоках залу.

Сцена 3. Кривава ціна розрядження

Валерій лише дико вишкірився:

— Тоді візьміть його, якщо зможете!

Він різко змахнув Жезлом. З Сфери Джерела у бік героїв вирвався гігантський промінь розплавленого плазмового шлаку.

— ДЗЕРКАЛО ЗАКОНУ! — вигукнув Макс, вискакуючи вперед і закриваючи Ладу своим Срібним Щитом.

Червоний промінь врізався у срібний бар'єр. Сила удару була такою потужною, що підлога під ногами Наглядача тріснула. Макса відкинуло назад, але він утримав щит.

Тієї ж секунди Лада піднялася у повітря й обрушила на Валерія Грозовий Шторм Перевалу. Суцільний стовп синьо-білого електричного вогню пробив обладунок Великого Опікуна.

Валерій заревів від болю, але замість того, щоб відступити, він пішов на смертельний таран. Охоплений полум'ям і просочений отрутою Порожнечі, він рвонув прямо на Макса, розсікаючи повітря отруєним лезом свого списа.

Макс зреагував і вогнав ліву долоню зі Срібною Печаткою прямо у центральний вузол підключення кабелів на грудях Валерія:

— ПРИСЯГА НАГЛЯДАЧА! ПЕРША І ОСТАННЯ!