Глава 27. Мовчазний хребет Чернечого Яру

Сцена 1. Спуск у прадавні штольні

Чернечий Яр виявився не просто глибоким виломом у земній корі, а велетенським шрамом, що розсікав передгір'я з півночі на південь. Тут, під покривом дикої вільхи та покручених вогких кленів, осінній туман перетворювався на суцільне киселеподібне місиво. Воно затримувалося між крутими глиняними схилами, глушачи будь-які звуки із зовнішнього світу.

Макс і Лада спускалися покрученою стежкою, розмитою крижаними струмками. Під ногами тріщало мокре гілля й слизьке, почорніле листя. З кожним кроком униз температура повітря відчутно падала. Вогкість пекала легені, але для героїв це був лише відгомін справжнього холоду, який виходив із прадавніх штолень.

На дні яру, напівприхований зсувом важкого валуна, чорнів вхід до підземного ходу. Це був не звичайний шахтний штрек чи комунальний колектор. Вхід обрамляли масивні гранітні блоки, на сухих гранях яких усе ще проглядалися глибоко висічені руни Срібного Закону.

Макс зупинився перед аркою. Він зняв рукавичку з лівої руки й приклав долоню із сяючою Печаткою до центрального каменя.

Срібний символ на його шкірі спалахнув рівним, теплим світлом. Гранітні блоки відповідним чином загули: древні руни на камені прокинулися, спалахуючи білосніжними нитками й розганяючи темряву всередині тунелю на тридцять метрів углиб.

— Шлях відкритий, — мовив Наглядач. Вона озирнувся на Ладу. — Ці штольні були прокладені Першими Наглядачами ще до того, як Верхнє Місто вкрилося бетоном і асфальтом. Тут магія Землі тече в своєму первинному стані.

Лада ступила під гранітну арку. На відміну від поверхні, де її грозова сила постійно намагалася вирватися назовні дрібними іскрами, тут, у безпосередньому контакті з прадавнім каменем, електричні розряди навколо її пальців заспокоїлися. Вони перетворилися на плавні, синяві смуги, що повільно кружляли навколо її зап'ясть, мов живі браслети.

— Тут дихати легше, Максе, — тихо мовила дівчина, проводячи пучками пальців по вологій стіні тунелю. — Камінь поглинає надлишок напруги. Але... глибше є щось чуже. Воно чекає.

— Опікуни Порожнечі знають про цей шлях, — відповів Макс, витягаючи Клинок Мовчання з ножен. Його лезо у темряві штольні випромінювало чисте, дзеркальне сяйво. — Ходімо. Нам потрібно пройти хребет до того, як вони завалять вихід на Перевалі.

Сцена 2. Пастка на Забутому Горизонті

Штольня вела вглиб гірського масиву під нахилом приблизно у п'ятнадцять градусів. Стіни з дикого граніту поступово поступалися місцем виробленим прохідницьким галереям із залишками дерев’яного кріплення, яке від часу та вологи перетворилося на чорний, розкришений вугіль.

Приблизно через годину безперервного маршу тунель вивів їх до колосальної підземної каверни — Забутого Горизонту. Це був величезний природний зал зі зрізаною стелею, крізь яку колись проходили вертикальні вентиляційні шахти.

Зараз із цих шахт не йшло свіже повітря. Згори стікала гнила, масляниста рідина — отруйний конденсат Порожнечі, який заповнював кам’яні чаші на дні каверни.

У центрі залу на низькому кам'яному виступі стояла постать у масивній срібно-чорній броні.

На відміну від звичайних Нишпорок чи мутантів Сайгонської Гільдії, ця істота випромінювала важку, загартовану в боях магічну силу. Його панцир був вкритий складною мережею висічених рун, проте всі вони були розколоті навпіл і залиті запеченою червоною смолою — символом зради первинної Присяги.

Це був Опікун Порожнечі.

За його спиною у напівтемряві чекали дюжина важкоозброєних тіньових стражників із залізними щитами та довгими спищами, кінчики яких палали брудно-зеленим отруйним вогнем.

— Ви все ж прийшли, Наглядачу, — голос Опікуна лунав з-під масивного шолома глухим, металевим басом, що змушував вібрувати стіни каверни. — Ти привів сюди дівчину зі зламаною долею. Дівчину, яку ти перетворив на свою живу зброю.

Макс зробив крок уперед, виставляючи меч перед собою:

— Я не перетворював її на зброю. Вона обрала Закон за власною волею. А от ти, Опікуне, продав свій панцир і свою гідність тим, хто живе на дні колекторів.

Опікун видав короткий, сухий сміх, який більше нагадував скрегіт іржавих завіс:

— Гідність? Вадим Чорний запер нас у цих норах! Він змусив нас тримати Межу, поки Верхнє Місто розкошувало й забувало про існування Нижнього Світу! Ми лише беремо те, що належить нам за правом крові та заліза!

Він підняв свою праву руку, на якій був закріплений важкий двозубий залізний молот, викутий із темної руди.

— Зламати Печатку! Знищити Наглядача! — загримів його наказ.

Сцена 3. Битва в каверні: Зіткнення Закону та Відступництва

Тіньові стражники зреагували миттєво. Зімкнувши важкі залізні щити, вони пішли напролом, утворюючи непорушну стіну з отруйними спищами. Вони рухалися чітким, військовим строєм — це були не дикі істоти Порогу, а колишні захисники Цитаделі, які зрадили Присягу разом зі своїм командиром.

— Ладо, тримай стелю! Не дай їм відрізати нам шлях до виходу! — вигукнув Макс, кидаючись назустріч залізній стіні.

Його Клинок Мовчання описав низьку, бритвено-гостру дугу. Срібний вогонь леза врізався у перший щит. Від потужного удару розкована темна руда тріснула, вибухаючи снопом іскор. Макс розвернув корпус, проштовхуючи вістря меча у щілину між щитами, і вогнав його в груди першого нападника. Срібне сяйво Печатки миттєво випалило отруту у венах зрадника, перетворюючи його на попіл прямо всередині панцира.

Але Опікун Порожнечі вже був поруч.

Його двозубий молот із гуркотом опустився згори, намагаючись розчавити Наглядача разом із його срібним щитом. Макс ледь встиг підставити плаский бік Клинка Мовчання.

Варто було металу зіткнутися, як по каверні розійшлася потужна ударна хвиля. Макса відкинуло на три кроки назад, а його ноги залишили глибокі борозни у мокрому гравії підлоги. Ліва долоня Наглядача під рукавичкою вибухнула диким, диявольським болем: Срібна Печатка вступила у прямий конфлікт із розколотою червоною руною Опікуна.