Розділ 2

 Рука, що простягнута з темряви

Еліада дивилася на простягнуту руку, і час наче застиг.

У її голові вихором кружляли думки — уривки легенд, бабусині оповідки, власні передчуття. Цей чоловік, цей Кассіан, з'явився нізвідки. Він стояв біля Аліделії так, ніби мав на це право. Його очі відбивали світло квітки, і в тому відбитті було щось потойбічне — не зле, але чуже. Небезпечне.

І все ж у неї не було вибору. Точніше, вона його не відчувала. Бо десь глибоко в душі, там, де народжується справжня магія, вона знала: ця зустріч — не випадковість. І якщо вона зараз відступить, то більше ніколи не дізнається правди.

— Еліада, — сказала вона, вкладаючи свою долоню в його.

Його пальці були теплими, всупереч очікуванням. Вона думала, що вони будуть холодними, як у мерця або породження темряви. Але ні — вони були гарячими, сильними, і від його дотику по шкірі побігли мурашки. Він стиснув її руку не надто міцно, але досить впевнено, щоб вона відчула: цей чоловік звик тримати все під контролем.

— Принцеса, — промовив Кассіан, і в його голосі не було подиву. Лише ствердження. — Я мав здогадатися.

— Ти знаєш мене? — Еліада висмикнула руку, відступаючи на крок.

— Я знаю, хто ти, — він не рушив за нею, даючи простір. — Кожен у цьому світі чув про принцесу, яка розмовляє з квітами. Про ту, що народилася під знаком Зоряного Вітру. Легенди про твій дар розлітаються далеко за межі Ельдарії.

— Легенди часто перебільшують, — обережно відповіла вона, не зводячи з нього очей.

— Але не цього разу, — Кассіан кивнув у бік Аліделії. — Я чув твій голос. Ти не просто чула її спів — ти розуміла кожне слово. Я бачив це по твоєму обличчю. Ти відповідала їй, навіть не розтуляючи вуст.

Еліада зблідла. Вона справді відповідала? Вона не помітила цього — усе було наче в тумані, в трансі, в магічному потоці, який захопив її повністю.

Срібна Лілія тим часом продовжувала світитися, але її світло стало м'якшим, ніби вона заспокоїлася. Ніби виконала свою місію і тепер просто чекала. Її пелюстки ледь помітно погойдувалися, хоча вітру досі не було.

— Ти сказав, що теж чув, — Еліада прийшла до тями і схрестила руки на грудях. — Але ти не ельф. Я відчуваю це.

— Не ельф, — підтвердив Кассіан, і на його обличчі промайнула тінь. — І не людина. Я... дещо інше.

— Що саме?

— Це довга розмова, принцесо. І не для цієї ночі.

Він обернувся до квітки, і Еліада помітила, як змінився його погляд. У ньому було щось схоже на тугу. А може, на голод. Чи на благоговіння. Вона не могла зрозуміти, і це дратувало її — вона звикла читати емоції, як відкриту книгу, але цей чоловік був закритий на всі замки.

— Вона прекрасна, чи не так? — тихо спитав він.

— Аліделія? Так. Найпрекрасніша з усього, що я бачила.

— І найсмертоносніша.

Еліада здригнулася.

— Що ти маєш на увазі?

Кассіан повернувся до неї, і тепер його очі були серйозними, навіть похмурими.

— Ти справді думаєш, що така сила не притягує мисливців? — він кивнув на руни навколо галявини. — Ці камені — не просто прикраса. Це захисний бар'єр. Але він слабшає. З кожною ніччю, з кожним роком. Я відчув спів Аліделії за сотні миль звідси, хоча не мав би. Це означає, що її магія більше не прихована.

— Ти прийшов вкрасти її? — голос Еліади став твердішим. Вона відчула, як усередині підіймається хвиля захисної люті. Це була її земля. Її ліс. Її квітка.

— Я прийшов, щоб знайти джерело, — чесно відповів Кассіан. — Але коли побачив тебе... — він затнувся, ніби підбирав слова. — Коли я побачив тебе і зрозумів, що ти теж чуєш... Все змінилося.

— Що змінилося?

Він зробив крок до неї. Цього разу Еліада не відступила.

— Я ще не знаю, — прошепотів він. — Але здається, моя місія щойно ускладнилася.

Вони стояли одне навпроти одного — світло і тінь, принцеса і чужинець. Місяць над ними сяяв так яскраво, що навколо не було жодної тіні, крім тієї, що лежала біля ніг Кассіана — густої, темної, майже живої.

— Ти маєш піти зі мною, — раптом сказав він.

— Що? Зараз? Уночі? Я навіть не знаю, хто ти!

— Саме тому ти маєш піти. Негайно. — Його голос став жорстким, наказовим. — Спів Аліделії чула не лише ти і я. Є ті, хто століттями полює на цю магію. І вони вже в дорозі.

— Звідки ти знаєш?

— Бо мене послав один із них.

Повисла гнітюча тиша. Еліада відчула, як земля йде з-під ніг. Вона подивилася на Кассіана — на його руни, на його темний одяг, на його очі, в яких тепер горіло щось схоже на відчай.

— Ти... ворог? — її голос тремтів.

— Я був ним, — визнав він. — Але не впевнений, що хочу ним залишатися.

І тоді ліс навколо них ожив.

Спочатку це був лише шелест — ніби сотні крил одночасно злетіли в повітря. Потім — світло. Не м'яке срібло місяця, а різке, червоне, як розпечене залізо. Воно спалахнуло на краю галявини, і Еліада побачила, як руни на каменях почали гаснути одна за одною.

— Вони тут, — видихнув Кассіан. — Швидше!

Він схопив її за руку — цього разу без жодної ніжності, лише з відчайдушною рішучістю — і потягнув за собою в глиб лісу.

— Аліделія! — скрикнула Еліада, озираючись.

Квітка все ще сяяла, але тепер її світло було тривожним, пульсуючим, ніби серце, що б'ється в передсмертній агонії. А навколо неї починали згущуватися тіні — довгі, хижі, з червоними очима.

— Ми не можемо її залишити!

— Ми не можемо її врятувати! — крикнув Кассіан, не зупиняючись. — Принаймні зараз! Якщо тебе схоплять, все пропало!