Епілог

Епілог

Анастасія Райкер

Іноді мені досі здавалося, що все, що відбувається — чийсь дуже добрий сон. Або один із тих моїх дивних дівочих снів, після яких прокидаєшся з безглуздою посмішкою й ще кілька хвилин дивишся в стелю, намагаючись зрозуміти, де закінчується фантазія і починається реальність.

От тільки моя реальність виявилася кращою за будь які мрії.

Набагато кращою.

— Настю!

Я здригнулася, відірвавшись від документів.

— Ти взагалі додому збираєшся? Чи вирішила остаточно оселитися в офісі? — Алекс зазирнув до мого кабінету, спершись плечем об дверний косяк.

І наче нічого особливого. Просто чоловік у темному костюмі. З розтріпаним волоссям після важкого робочого дня. З послабленою краваткою. З легкою втомою в очах.

Але…, мій, такий коханий чоловік. Я усміхнулася, закриваючи ноутбук.

— Ще п’ять хвилин.

— Ти це сказала сорок хвилин тому.

— Неправда.

— Правда. У мене є свідки.

— Хто?

— Весь відділ. Вони вже ставки роблять, кого ти любиш більше — мене чи свою роботу.

Я фиркнула.

— Робота хоча б не краде в мене картоплю фрі.

Алекс обурено випростався.

— То була одна картоплина!

— Половина порції!

— Я великий чоловік, мені треба добре харчуватися.

— Ти просто нахабний.

— А ти жадінка.

Він підійшов ближче і, не звертаючи уваги на співробітників за скляними перегородками, нахилився й поцілував мене в губи.

І от до такого я досі не звикла.

До його відкритої турботи. До того, як спокійно він тепер тримав мене за руку при всіх. Як шукав мене поглядом на нарадах. Як приносив каву зранку до кабінету. Як хмурився, якщо я занадто довго сиділа за роботою.

А я відповідала йому повною взаємністю. Чим неймовірно тішила коханого.

Компанія поступово оговтувалася після скандалу з витоком інформації. Пройшли суди. Нарешті перестали гудіти про це газети та інтернет.

Зрадників засудили. Проекти вдалося зберегти. Інвестори залишилися з нами. А служба безпеки тепер працювала так, ніби готувалася до світової війни.

І якщо раніше я була просто «сірою мишкою», то тепер офіційно обіймала посаду PR-директорки компанії.

Іноді мені здавалося, що це все ще жарт. Або сон…, від якого не хотілося прокидатись.

Особливо коли співробітники вставали, щойно я заходила до конференц-зали. Або коли Алекс цілком серйозно запитував мою думку перед підписанням важливих контрактів.

— Бо ти розумніша за мене в половині питань, — якось заявив він.

— У половині?

— Гаразд. У більшості.

— Уже краще.

Я тихо розсміялася, підхоплюючи сумочку.

Додому хотілося шалено. Особливо тому, що там нас напевно знову чекала моя бабуся.

Точніше… Тепер уже не лише моя.

Взагалі, яким чином моя бабуся стала центром всесвіту сім’ї Райкер — загадка століття.

Але факт залишався фактом.

Мама Алекса її обожнювала. Вони разом ходили магазинами, обговорювали серіали, сперечалися про рецепти й періодично об’єднувалися проти чоловіків сім’ї.

Батько Алекса називав бабусю «генералом». І, здається…, трохи її побоювався. А Томас з Елізабет узагалі почали привозити до неї малюка чи не через день.

І от зараз моя бабуся, абсолютно щаслива, сиділа в кріслі, тримаючи на руках крихітного сина Томаса та Елізабет.

— Ну ви тільки подивіться на цього красеня, — розчулювалася вона. — Увесь у діда.

— В якого саме? — обережно уточнив Неш.

— В усіх одразу. Тому й такий галасливий.

Неш розреготався.

— Я так розумію, надія залишилася тільки на мене?

— Звісно, — кивнула бабуся. — Хтось же має подарувати мені спокійних правнуків.

— Ей! — обурився Алекс. — Ми були спокійними дітьми.

Усі дружно подивилися на нього. Навіть малюк Елізабет якось підозріло притих.

— Що? — насупився Алекс.

— Синку, — лагідно протягнула його мама, — ти одного разу в десять років ледь не влаштував пожежу в гаражі.

— То був експеримент.

— Ти підпалював усе що бачив, — сухо нагадав Томас.

— Я пізнавав світ.

Я пирснула зі сміху, ховаючись у нього під боком. Алекс тяжко зітхнув.

— Ось тому я й мовчу на сімейних вечерях.