Розділ 22

Розділ 22

Анастасія Васнєцова

Минуло майже три місяці. Три місяці з того моменту, як Алекс буквально забрав мене до себе.

І знаєте що? Мені подобалося. Дуже.  Особливо такі ранки. Теплі. Сонні. Ліниві.

Я лежала, затишно влаштувавшись в обіймах Алекса, і зовсім не хотіла розплющувати очі. За вікном ледь займався світанок, місто тільки починало прокидатися, а в спальні було тихо й спокійно.

Чоловік поруч щось невдоволено пробурмотів уві сні й міцніше притиснув мене до себе.

Я усміхнулася. За ці місяці Алекс змінився. Ні, зовні все той самий: упевнений, красивий, трохи нахабний Райкер, від одного погляду якого половина офісу й далі втрачала здатність тверезо мислити.

Але вдома… Вдома він ставав іншим. Спокійнішим. М’якшим. Теплішим. І це було лише для своїх. Для мене. Для моєї улюбленої ба.

— Мишко… — хрипко пробурмотів він, не розплющуючи очей. — Чого не спиш?

— Бо дехто зараз мене задушить своїми ведмежими обіймами.

— Не обманюй. Тобі подобається.

Я тихо фиркнула.

— Самовпевнений.

— Погоджуюсь.

— Нахабний.

— Теж правда.

Я все ж розплющила очі й одразу зустрілася з його задоволеним поглядом. Ну от. Прокинувся. І посміхається так, ніби вже виграв це життя.

— Доброго ранку, — тихо промовив він, прибираючи пасмо волосся з мого обличчя.

Серце все ще зрадницьки завмирало від таких моментів. І це через три місяці спільного життя.

— Доброго, — пробурмотіла я.

Алекс нахилився й коротко поцілував мене. Ніжно. Сонно.

І як після такого взагалі вставати на роботу?

— Кава? — запитав він.

— Так.

— Тоді лежи.

Він швидко підвівся з ліжка, натягуючи домашні штани. Я мимоволі замилувалася його…,ем  широкою спиною. Та що ж це таке? За ці місяці мій організм узагалі перестав адекватно реагувати на цього чоловіка.

Алекс упіймав мій погляд через плече й усміхнувся.

— Я зараз повернуся, а ти знову почервонієш.

— Самозакоханий.

— Але коханий.

Я жбурнула в нього подушкою.Цей гад лише розсміявся й пішов на кухню.

Готувати Алекс так і не навчився. Ні, одного разу він спробував зробити омлет. Після чого ми дружно провітрювали квартиру дві години.

Саме тому тепер зранку він варив каву й замовляв нам сніданки з улюбленого кафе неподалік.

А от вечері частіше готувала я.

Щоправда…, під суворим контролем одного дуже заважаючого директора.

Алекс постійно крутився поруч. То овочі допоможе нарізати. То м’ясо переверне. То почне красти їжу просто зі сковорідки.

— Алекс!

— Я перевіряю, чи готове.

— Руками?!

— А чим іще?

І сперечатися марно. Але мені подобалося. Усе подобалося.

Наші спільні походи по продукти. Коли Алекс із найсерйознішим виглядом штовхав візок і сперечався зі мною через йогурти.

Прогулянки вечорами. Коли ми просто бродили містом і говорили про все підряд.

Поїздки до бабусі. Яка несподівано стала бабусею не лише для мене. А для всіх Райкерів одразу. І найсмішніше — вони були тільки раді.

Неш тепер стабільно приїжджав до неї «на чай». Хоча ми всі прекрасно розуміли, що приїжджав він за пиріжками, а не за чаєм.

Томас допомагав із ремонтом на кухні. Елізабет водила бабусю по магазинах і театрах.

А Алекс… Алекс узагалі міг після роботи просто завезти їй продукти й просидіти в неї пів вечора, слухаючи історії молодості.

І бабуся його обожнювала. Хоч і продовжувала періодично підколювати.

— Алексе, ти Настю хоч нормально годуєш?

— Звісно.

— А то вона в тебе худенька.

— Ба! — обурювалася я.

— Мовчи. Чоловік має добре годувати свою жінку.

— От бачиш, — поважно кивав Алекс. — Мене офіційно підтримали. Я ж тобі говорив, ти дуже мало їси. Мого щастячка повинно бути більше.

— Не підлизуйся, — одразу осаджувала його бабуся. — Поки справляєшся, терпимо.

А той лише сміявся. Боже. Ще зовсім нещодавно я вважала його зарозумілим придурком. А зараз… Зараз дивилася на цього чоловіка й розуміла — пропала остаточно.

Телефон на тумбочці завібрував. Я потягнулася до нього й насупилася. Повідомлення від Томаса.

«За годину загальні збори керівництва. Не запізнюйтеся, голубки».