Розділ 21

Розділ 21

Анастасія Васнецова

День презентації настав занадто швидко.

Здавалося, лише вчора ми сиділи в конференц-залі до другої ночі, сперечалися через креслення, лаяли бюджети та намагалися створити неможливе.

А сьогодні результат нашої роботи мали побачити інвестори.

Від цього дня залежало занадто багато. Не лише майбутнє проекту. Майбутнє всієї компанії. Репутація це все.

О дев'ятій ранку приїхали інвестори. Троє чоловіків. Дорогі костюми. Дорогі годинники. Спокійні обличчя людей, які звикли розпоряджатися мільйонами. І які не пробачають помилок.

У конференц-залу вони зайшли разом із братами Райкерами, Річардом Райкером та керівниками проекту.

Двері зачинилися. І почалося найболючіше. Очікування.

Спочатку всі думали, що презентація триватиме годину. Максимум дві.

Потім минула третя. Четверта. П'ята. І ніхто не виходив. Лише секретарка кілька разів заносила каву. Потім холодні напої. Потім знову каву. І знову напої.

На обід ніхто навіть не переривався.

У якийсь момент почали нервувати вже всі. Я, Елізабет, та Софія окупували кабінет Елізабет.

Ніхто особливо не працював. Усі лише робили вигляд. Насправді кожна прислухалася до звуків у коридорі.

— Якщо вони сидять там п'ять годин, це добре чи погано? — вкотре спитала Софія.

— Не знаю.

— Мене лякає твоя відповідь.

— Мене теж.

Елізабет стояла біля вікна з чашкою чаю. І хоча зовні виглядала спокійною, я вже навчилася бачити, коли вона хвилюється.

Коридорами тим часом гуляли зовсім інші розмови. Усі обговорювали скандал. Уляну Марківну та нашого заступника начальника безпеки.

Новини розлетілися компанією зі швидкістю світла. Працівники шоковано перешіптувалися біля кавомашин. У ліфтах. У курилках. У їдальні. Усюди.

Ніхто не міг повірити. Особливо щодо Уляни Марківни.

Вона пропрацювала тут стільки років, що багатьом здавалася частиною компанії.

Люди звикли бачити її в коридорах. На корпоративних заходах. Вона знала всіх. І її знали всі. Вважали її приємною та доброю, завжди готовою прийти на допомогу. А тут таке.

Тому новина стала справжнім ударом.

Навіть зараз співробітники продовжували обговорювати подробиці. Кожен мав власну теорію. Власну версію. Власну думку.

І лише одне було спільним для всіх. Ніхто такого не очікував. Близько четвертої години дня в кабінеті Елізабет запала майже похоронна тиша. Навіть Софія перестала нервово ходити кімнатою.

Я навпаки, вже не могла сидіти на місці.

— Якщо вони ще трохи там просидять, я збожеволію.

— Ставай у чергу, — пробурмотіла Елізабет.

Ми нервово засміялися. Саме в цей момент у коридорі почувся якийсь рух. Голоси. Кроки. Двері кабінету миттєво відчинилися. На порозі стояв Неш.

І посмішка на його обличчі сказала все раніше, ніж він відкрив рот.

— Ну що? — першою схопилася Софія.

— Не тягни!

— Неш!

Він спеціально витримав паузу. Гад. Справжній гад. А потім широко посміхнувся.

— Вітаю. Ми затвердили проект.

Кілька секунд стояла тиша. Наче мозок відмовлявся сприймати почуте.

А потім кімната буквально вибухнула. Софія заверещала. Я відчула, як із грудей виривається полегшений сміх. Елізабет взагалі прикрила очі долонею. Ніби лише зараз дозволила собі видихнути.

— Серйозно? — перепитала вона.

— Одноголосно.

— Без зауважень?

— Із дрібними правками, куди ж без них.

— Іди я тебе зараз обійму. – Елізабет махнула рукою.

— Йду люба. Йду.

І Неш мужньо пережив напад жіночої радості не тільки від Елізабет, а й усього присутнього в кабінеті жіночого складу.

Через кілька хвилин із конференц-зали почали виходити інші учасники зустрічі.

Виглядали вони так, ніби щойно відпрацювали зміну в шахті. Втомлені. Виснажені. Але задоволені. Особливо Річард Райкер.

Вперше за останній тиждень на його обличчі з'явилася справжня усмішка.

Алекс ішов останнім. Наші погляди зустрілися.

Я побачила в його очах те саме полегшення, яке зараз відчувала і сама.

Ми впоралися. Попереду ще чекали суди. Розслідування. Відновлення репутації компанії. Але найважчий бій був виграний.

І вперше за цей напружений тиждень здавалося, що майбутнє знову існує.

Алекс Райкер