Розділ 20

Розділ 20
Анастасія Васнецова

Прокидалася я повільно. Спочатку відчула тепло. Приємне. Затишне. Потім — запах кави. І лише за кілька секунд до мене дійшло…, я не вдома.

Різко розплющила очі й одразу вперлася поглядом у темну чоловічу футболку. Точніше… в Алекса.

Я буквально лежала на ньому. Моя рука нахабно обіймала його поперек живота, а нога якимось дивом опинилася поверх його стегна.

Капець… Щоки спалахнули миттєво. Спробувала обережно відсунутися. Не вийшло.

— Навіть не думай тікати, — сонно пробурмотів Алекс, не відкриваючи очей.

Я завмерла.

— Ти не спиш?!

— Уже ні. Ти так голосно панікуєш, що мабуть розбудила пів кварталу.

Він ліниво розплющив очі й подивився на мене спокійно. Як на мене дуже спокійно. Адже я була в паніці.

А от я зараз готова крізь матрац провалитися.

— Я… ем…

— Доброго ранку, мишко.

І ще й усміхається. Зараза.

— Я заснула.

— Я помітив.

Він тихо розсміявся. І цей його сміх… теплий. Без звичної самовпевненої усмішки. Небезпечний він усе-таки чоловік. Дуже.

— Лежи, — Алекс обережно прибрав волосся з мого обличчя. — Я зараз повернуся.

— Куди?

— За кавою. Люди з таким обличчям без кави не виживають. Ти зараз готова або мене прибити, або випригнути з вікна квартири.

— Гей!

Він лише хмикнув і пішов на кухню. А я знову впала на подушки й закрила обличчя руками. Боже. Я спала в ліжку Алекса Райкера.

За кілька хвилин Алекс повернувся з підносом. Кава. Тости. Омлет. Фрукти.

Я підозріло подивилася на нього.

— Ти вмієш готувати?

— Ні. Це все магія доставки.

Фиркнула.

Він поставив піднос переді мною й сів поруч. Кілька секунд ми мовчали. Пили каву, та їли тости. Якось дивно. Але не ніяково. Швидше…, незвично. І це лякало найбільше.

— Настя.

Підняла погляд.

Алекс виглядав несподівано серйозним.

— Вибач що вчора набрався і тобі довелось зі мною возитись. – Підняв ніяково руку та немов підліток почухав затилок.

— Не хвилюйся. – Пожала плечиками. — Усе добре. Я тебе розумію. І якщо чесно, навіть не уявляю як би сама поступила у схожій ситуації.

Алекс кілька секунд мовчав. Наче обдумував мої слова. Потім ледь помітно усміхнувся.

— Дякую.

— За що?

— За те, що не почала читати лекцію про шкоду алкоголю.

—Я ще можу почати.

— Не треба. Я й так уже постраждав.

Я тихо розсміялася. І лише зараз помітила, наскільки втомленим він виглядає. Немов взагалі вночі не зімкнув ні на хвильку очей.

Останній тиждень був божевільним для всіх нас. Для нього особливо. Зрада. Розслідування. Вкрадений проект. І люди, яких він вважав майже родиною.

Я відставила чашку на столик.

— Як ти?

Запитання вирвалося саме. Алекс здивовано підняв брову. Він відкинувся на спинку ліжка. Подивився кудись у вікно.

— Не знаю.

І чомусь саме ця відповідь прозвучала найчесніше.

— Найбільше шкода маму. Я телефонував Томасу…, там все складно.

Я кивнула.

— Вона справді любила Уляну.

— Це було помітно.

На кілька секунд запала тиша. Просто тиша двох людей, які більше не намагаються весь час жартувати або ховатися за сарказмом.

— Знаєш, — раптом сказав Алекс. — Ти дивна.

— Дякую.

— Це не комплімент.

— А шкода.

Його губи сіпнулися в усмішці.

— Будь-яка інша людина зараз розпитувала б мене про подробиці.

— Та ти все одно нічого не розкажеш.- Пожала плечиками.

— Не розкажу. Але ж інші все одно спробували б щось розколупати.

— Навіщо мені це? Така поведінка звучить…, нездорово.

Він тихо засміявся. А потім раптом став серйозним. І подивився на мене так уважно, що я мимоволі затамувала подих.

— Я радий, що вчора поруч була саме ти.

Серце зрадницьки пропустило удар.

— Алекс...

— Ні. Не перебивай.

Його голос звучав неголосно. Спокійно. Але від цього чомусь ставало тільки складніше.