Розділ 19

Розділ 19

Анастасія Васнецова

Я ніколи не бачила офіс таким тихим. Не напруженим. Не стривоженим.

Саме тихим. Так буває перед грозою. Коли всі вже бачать чорні хмари, але блискавка ще не вдарила.

О дев'ятій ранку мене викликали на двадцять третій поверх. Не лише мене. Там уже були Райкери. Рей. Керівник ІТ-відділу. Юристи. І ще кілька людей із вищого керівництва. Декілька людей із охорони.

Усі виглядали однаково. Похмуро. Навіть Неш сьогодні не жартував. Коли я зайшла до конференц-зали, Алекс стояв біля панорамного вікна. Руки схрещені на грудях. Щелепа напружена. Погляд холодний. Такий вираз обличчя я бачила в нього лише кілька разів. І кожного разу після цього комусь ставало дуже погано.

— Починаємо, — коротко сказав Рей.

На екрані з'явилися таблиці. Дати. Часи. Журнали доступу. Системні ключі. Фінансові операції.

Я зрозуміла лише одне. Вони знайшли щось дуже серйозне.

— Сьогодні вночі була здійснена ще одна спроба видалення слідів із системи, — повідомив айтішник.

У кімнаті стало тихо.

— Але цього разу ми були готові та чекали.

На екрані з'явився новий документ. Потім ще один. І ще.

Рей відкрив папку з доказами.

— У нас є підтвердження, що витік здійснювався групою осіб. І це вже підтверджено.

Річард важко видихнув. Місіс Райкер зблідла.

— Хто? — спокійно запитав Томас. – Докази беззаперечні?

Рей подивився на всіх присутніх. І назвав перше ім'я.

У залі ніби вибухнула бомба.

— Ми тричі перевірили інформацію, — сухо відповів Рей. – Докази беззаперечні.

На екрані з'явилися листування. Логи входів. Перекази коштів.

Кілька хвилин ніхто нічого не говорив. Помічник голови служби безпеки. Людина, яку сам Рей колись привів до компанії. Людина, якій він довіряв майже беззастережно.

Рей сидів нерухомо. Лише жили на його щелепі напружено сіпалися.

— Він мав доступ до внутрішніх маршрутів перевірок. Саме тому вони так довго залишалися непоміченими.

У кімнаті запала важка тиша.

— А другий? — тихо запитав Алекс.

Рей мовчки відкрив останній файл. Я побачила, як зблідла місіс Райкер. По-справжньому. Так, ніби її вдарили.

— Ні... Вона навіть похитала головою. — Ні. Я ще минулого разу вам казала, що це якась помилка.

Ніхто не відповів. Бо помилки не було. На екрані висвітилися дані. Листування. Зустрічі. Передача інформації. Платежі. Ім'я людини, яку місіс Райкер знала більше двадцяти років.

Своєї подруги. Жінки, яка регулярно бувала в їхньому домі. Їздила з нею у відпустки. Сиділа за одним святковим столом.

— Господи...

Пошепки промовила вона. Річард мовчки поклав руку на плече дружини. Підтримуючи її.

Алекс відвернувся до вікна. Томас вилаявся. Неш не сказав ні слова. Тому що цього разу боляче було вже не компанії. Цього разу зрадили родину.

Рей вийшов, а слідом за ним четверо працівників з охорони. Я не знала що буде далі. Чесно, було дуже страшно.

Двері конференц-зали знову відчинилися через якихось хвилин десять. Першим зайшов Рей. Слідом — двоє співробітників служби безпеки. А між ними... Уляна Марківна. І заступник голови безпеки. І замикали цю процесію два інших співробітники безпеки.

У залі запала така тиша, що було чути навіть гул кондиціонера.

Я дивилася на жінку і не могла повірити. Та сама Уляна Марківна. Завжди усміхнена. Завжди привітна. Та, яка знала по імені половину компанії. Та, яка працювала тут довше за багатьох керівників. Та, яку сім'я Райкерів майже вважала своєю ріднею.

Особливо місіс Райкер. Вона дивилася на подругу так, ніби бачила її вперше.

— Уляно... — тихо промовила вона.

Жінка лише криво всміхнулася. І від цієї усмішки мені стало моторошно. Ні жалю. Ні страху. Ні каяття. Нічого. Мише…, невдоволення що її спіймали, та зухвалість.

Заступник голови безпеки стояв мовчки. Блідий. Напружений.

А ось Уляна Марківна виглядала напрочуд спокійною. Навіть занадто.

— То це правда? — голос місіс Райкер здригнувся.

— А яка саме частина тебе цікавить люба? — Байдуже поцікавилася жінка посміхаючись. Усілась на стілець, закидаючи ногу на ногу. Немов вона тут головна.

У кімнаті наче стало холодніше.

— Скажи, що це помилка. Ти не могла з нами так вчинити…

Уляна коротко розсміялася. Неприємно. Різко.

— Господи, Ліндо... Ти досі така наївна.

Місіс Райкер зблідла ще сильніше. Річард одразу поклав руку на плече дружини.

Томас різко підвівся.