Розділ 18

Розділ 18

Алекс Райкер

Наступного ранку я приїхав до офісу раніше за всіх. Спав години чотири. Можливо, п'ять. Для останніх днів це вже вважалося розкішшю.

На двадцять третьому поверсі панувала незвична тиша.

Проект поступово набував форми. Учора ми нарешті затвердили основну концепцію. Вперше за останні кілька днів з'явилося відчуття, що ми можемо встигнути.

Саме тому новини, які приніс Рей о дев'ятій ранку, вдарили особливо боляче.

— У великій переговорній. Через десять хвилин.

Більше він нічого не сказав. І мені це не сподобалося. Дуже не сподобалося.

Коли я зайшов до зали, майже всі вже були на місцях. Батько сидів на чолі столу. Поруч — мама. Томас і Неш переглядали якісь документи. Елізабет мовчки працювала з планшетом.

Голова ІТ-відділу виглядав так, ніби не спав узагалі. Рей сидів навпроти нього. І вперше за багато років знайомства я бачив, що глава служби безпеки виглядає по-справжньому виснаженим.

— Починаємо, — сказав я.

Наш ІТ – бог відкрив ноутбук. На екрані з'явилися журнали системи. Таблиці. Час. Адреси. Службові ключі доступу.

— Після останнього витоку ми встановили додатковий рівень моніторингу, про який знали лише кілька осіб, — почав він. Учора вночі система зафіксувала спробу видалення архівних логів.

У кімнаті запала тиша. Батько повільно підняв голову.

— Видалення?

— Так.

— Успішне?

— Ні.

Той відкрив наступний файл. На екрані з'явилася нова схема. Кілька маршрутів доступу. Декілька облікових записів. І одна спільна точка.

Рей нахмурився.

— Покажіть ще раз.

Айтішник мовчки збільшив фрагмент. Томас вилаявся. Неш насупився.

— Це якась помилка? — запитала мама.

— Ми перевіряли тричі. Завдяки цій спробі ми вже точно знали куди копати, і нам не довелось переривати тисячі зайвих перетинів. 

— І?

— Помилки немає.

У залі стало настільки тихо, що було чути гул кондиціонера. Я дивився на екран. І мені категорично не подобалося те, що я бачив.

Частина спроб отримання доступу проходила через службові ключі заступника керівника служби безпеки. Людини, яку Рей колись привів у компанію особисто. Людини, якій довіряв роками. Людину, яку фактично вважав своєю правою рукою.

Рей довго мовчав. Потім потер перенісся.

— Він не міг… А якщо так…, я…, не розумію навіщо?

Ніхто не відповів. Питання було лише в тому, чи справді це він.

— Його облікові дані могли вкрасти, — нарешті сказав Рей.

— Могли, — погодився айтішник.

— Або підставити.

— Також можливо.

Я дивився на цифри. І мені не подобалося, що таких збігів ставало дедалі більше. Занадто багато для випадковості. Занадто системно.

— Це ще не все, — тихо сказав наш ІТ спеціаліст.

Мені одразу не сподобався його тон.

— Що ще?

На екрані відкрився наступний файл. Новий список. Нові входи. Нові маршрути.

Цього разу ніхто не заговорював кілька секунд. Навіть батько. Особливо мама.

Тому що ім'я, яке з'явилося на моніторі, не вписувалося в загальну картину, взагалі.

Ульяна Марківна. Керівник відділу кадрів. Людина, яка працювала в компанії майже п'ятнадцять років. Людина, яку знала вся наша родина. Людина, яка була поруч ще тоді, коли ми з братами тільки починали працювати в компанії.

Мама першою порушила тишу.

— Ні. - Одне коротке слово. І в ньому було більше впевненості, ніж у будь-якому звіті. — Це неможливо.

Батько мовчки кивнув.

— Ульяна не могла цього зробити, — спокійно сказав він.

— Ми не говоримо, що могла, — відповів айтішник.

— Тоді що означають ці записи?

— Ми поки не знаємо. Це лише данні в цифрах...

І це була найгірша відповідь з усіх можливих. Тому що вона означала правду.

Ми справді не знали. Її обліковий запис кілька разів перетинався з маршрутами доступу до документів. Небагато. Лише окремі збіги. Настільки незначні, що за інших обставин на них навіть не звернули б ніякої уваги. Але зараз будь-яка дрібниця ставала важливою.

— Вона знала про перевірки? — запитав Томас.

— Як і половина керівного складу.

— Цікавилася ними?

Рей замислився. І це мені теж не сподобалося.

— Так. Декілька разів. Та не дуже тисла…, просто, запитувала…