Розділ 17

Розділ 17
Алекс Райкер

Я пережив переговори з інвесторами. Податкові перевірки. Спробу рейдерського тиску. Злив проекту на десятки мільйонів доларів.

Але, як виявилося, життя вирішило підкинути мені випробування значно страшніше.

Бабусю Анастасії Васнецової.

Було далеко за північ. У конференц-залі залишилися лише най витриваліші. На столах лежали креслення, ноутбуки, роздруківки та порожні стаканчики з-під кави.

Ми працювали майже без перерв. За тиждень потрібно було створити те, на що зазвичай ішло пів року. І зробити це краще. Значно краще. Інакше весь цей марафон просто не мав сенсу.

Настя трималася до останнього. А потім почала плутати цифри в таблицях. Після чого хвилин десять шукала телефон, який лежав просто перед нею.

Тоді я зрозумів, що на сьогодні досить.

— Додому.

— Я працюю.

— Ні. Ти дивишся на один абзац вже хвилин десять.

— Це стратегічне спостереження.

— Це перевтома.

Неш підтримав мене одразу. Настя ж образилася. Але через десять хвилин уже сиділа в машині. Дорогою вона майже не розмовляла. Лише зрідка відповідала на якісь репліки й відверто боролася зі сном.

Коли ми звернули до її двору, я помітив на лавці біля під'їзду чиюсь постать. Настя теж помітила. І раптом різко випросталася.

— Чорт.

Я перевів погляд на неї.

— Що трапилося?

Вона приречено прикрила очі.

— Мені кінець.

— Не зрозумів?

— Бачите лавку? – простогнала так немов приречена до страти.

— Бачу.

— Там сидить моя бабуся. – прошепотіла так немов нас почують.

Я знову подивився у вікно. На лавці справді сиділа літня жіночка. І судячи з того, як уважно вона дивилася в наш бік, чекала вона давно.

—Не попередила що будеш пізно?

—Угу. Ще й телефон сів. – Скривилася та.

—Давно?

Настя простогнала.

— Години три тому.

Алекс хмикнув.

— Васнецова тобі що дванадцять?

— Алексе, не добивайте.

Я ледь стримав усмішку. Ми вийшли. І в ту ж секунду бабуся піднялася з лавки. Уважно нас оглядаючи.

— Анастасіє Васнецова! – Пролунав впевнений голос розбиваючи нічну тишу.

Ой. Навіть мені стало трохи не по собі.

Настя тихо видихнула.

— Почалося...

— Я вже хотіла травмпункти обдзвонювати!

— Ба...

— Не "бакай" мені тут!

— Познайомтесь, ба це Алекс Райкер, а це моя бабуся…

— Да знаю я хто це, - махнула жіночка рукою. – Як можна не знати. А я, просто бабуся. А то ця офіційність змушує мене відчувати себе вже занадто дорослою.

— Дуже приємно познайомитись.

— Ой, та що ви. – Засміялась та.

Бабуся уважно оглянула онуку. Потім мене. Потім знову онуку. Наче звіряла показники.

— Жива?

— Жива.

— Ціла?

— Ціла.

— Точно?

— Так.

— Добре. Бо минулого разу ти теж казала, що все добре.

Я насторожився.

— Минулого разу?

Бабуся одразу розвела руками.

— Та повернулася якось додому майже з ранку із синцем на пів обличчя. Каблук зламала… Впала десь…

Настя різко закашлялася.

— Ба!

— Що "ба"? Я мало інфаркт не отримала.

А я завмер. Синець. Той самий. Я дуже добре пам'ятав той вечір. І чудово знав, що з'явився він зовсім не через каблук.

Перед очима миттєво сплив клуб. П'яний виродок. І моє втручання, яке в останню мить не дозволило ситуації закінчитися набагато гірше.

Зуби мимоволі стиснулися.

Я ж тоді доручив адвокату зайнятися справою. Але через витік інформації, новий проект і це нескінченне божевілля останніх днів просто випустив усе з голови.

Даремно. Дуже даремно.

— До речі, — продовжувала бабуся, навіть не підозрюючи, про що я зараз думаю. — Вона завжди так. Спочатку знаходить пригоди, а потім каже, що все під контролем.

— Це наклеп.

— Це статистика.

Я не втримався.

— Згоден.