Розділ 16

Розділ 16

Анастасія Васнецова

До офісу я приїхала ще затемна.

Здавалося, що вчорашній день взагалі не закінчувався. Просто хтось натиснув паузу на кілька годин, а потім знову ввімкнув усе з того самого місця на чому ми зупинились.

У будівлі було незвично тихо.

Більшість співробітників сьогодні працювали віддалено. Частину людей взагалі тимчасово усунули від доступу до внутрішніх систем до завершення перевірок.

На двадцять третьому поверсі мене вже чекала охорона. Нові пропуски. Нові правила. Нові списки допущених. І жодної зайвої людини. Навіть секретарів не пускали. Лише дванадцять осіб.

Дванадцять людей, яким брати Райкер довіряли настільки, щоб показати новий проект.

Той самий проект, який зазвичай створювався пів року. І який тепер потрібно було придумати, прорахувати, накреслити та підготувати для інвесторів за сім днів.

Справжнє божевілля.

Коли я зайшла до конференц-зали, більшість уже були на місці.

Томас Райкер. Алекс Райкер. Неш Райкер. Елізабет Райкер. Головний архітектор компанії Майкл Грей. Керівниця відділу дизайну Софія Брукс. Головний фінансовий аналітик Девід Морріс. Інженер-конструктор Ерік Холл. Керівник відділу містобудування Джонатан Лі. Спеціаліст із інвестиційних проєктів Сара Вінтерс. І я.

І останній учасник наради... Заради якого сьогодні, схоже, зібралися всі.

Двері відчинилися. У приміщення увійшов високий чоловік років шістдесяти. Сивина на скронях. Пряма постава. Спокійний погляд людини, яка бачила набагато більше криз, ніж будь-хто з присутніх.

У залі одразу стало тихо. Навіть Алекс перестав щось друкувати в телефоні.

— Батьку, — коротко кивнув Томас.

Так. Легендарний засновник імперії Райкерів. Чоловік, який створив компанію практично з нуля. І який кілька років тому відійшов від справ, передавши управління синам. Річард Райкер.

Чесно кажучи, я очікувала побачити суворого тирана. Або старого мільярдера з роздутим его.

Натомість чоловік виглядав напрочуд спокійним. Трохи втомленим, наче його щойно витягли з дуже заслуженої пенсії.

— Отже, ви все-таки примудрилися втрапити в халепу, — спокійно промовив він.

Неш важко зітхнув.

— Ми теж раді тебе бачити.

— Не бреши. А то матері розкажу.

— Не буду. -  Здригнувся той.

По залу прокотився тихий смішок. Навіть напруга трохи відступила. Ненадовго.

Річард сів за стіл. Перед ним одразу опинилася ціла гора документів. Чоловік пробігся очима по перших сторінках. Потім повільно підняв погляд на синів.

— Наскільки все погано?

— Погано це нічого не сказати, — чесно відповів Алекс.

— Принаймні чесно.

Річард спокійно поклав папери на стіл.

— Значить, працюватимемо.

І саме з цього моменту почалося справжнє пекло.

Перші години минули майже безперервно. Архітектори сперечалися. Фінансисти рахували. Дизайнери креслили нові концепції.

Елізабет розбиралася з маркетинговою стратегією.

Я переглядала презентації, рекламні сценарії та пропозиції для інвесторів.

Паралельно в сусідній кімнаті працювали Рей та керівник ІТ-відділу.

Кожні кілька годин вони приходили зі звітами. І кожного разу обличчя братів ставали похмурішими. Винного поки що не знайшли. Але коло підозрюваних поступово звужувалося.

Часу на це не було. Тому доводилося працювати одразу на двох фронтах. Шукати зрадника. І рятувати компанію.

До обіду голова почала буквально кипіти від цифр. Я саме намагалася розібратися з черговим фінансовим прогнозом, коли поруч без зайвих слів опустилася чашка кави.

Моя улюблена. Без цукру. З корицею.

Я підняла голову. Алекс уже повертався на своє місце. Наче нічого не сталося.

— Дякую, — тихо сказала я.

Він лише кивнув. І продовжив працювати. Ніби зовсім випадково знав, яку каву я люблю.

Через годину він так само мовчки підсунув мені потрібну папку, яку я шукала.

Пізніше відсунув стілець, коли довелося швидко міняти місце біля проектора.

Ще через деякий час замовив вечерю для всієї команди.

І я з подивом виявила, що навпроти мене стоїть саме той салат і паста, які я зазвичай брала під час корпоративних обідів.

Спіймавши мій погляд, Алекс лише незворушно промовив:

— Працювати на голодний шлунок погана ідея.

І повернувся до документів. Наче нічого особливого не сталося.

Тільки от Неш задоволено либився. Томас демонстративно втупився в ноутбук старанно роблячи сурове обличчя . А Елізабет раптом почала дуже старанно приховувати усмішку.

Я відчула, як починають палати щоки. І швидко втупилася в презентацію. Робота. Треба думати про роботу. Виключно про роботу. Особливо коли поруч сидить один надто уважний генеральний директор.

Коли робочий день закінчився, на годиннику вже була майже друга ночі.

Точніше — не закінчився. Його просто тимчасово припинили. Усі виглядали виснаженими.

Особливо Річард Райкер. Людей почали поступово відправляти додому. Кожному знову викликали таксі або надавали службове авто.

Коли я вже збирала ноутбук, поруч знову з'явився Алекс.

— Машина чекає внизу.

— Таксі?

— Ні.

— Чому ні?

— Тому що я так вирішив.

Я відкрила рот. Потім закрила. Аргументів у мене чомусь не знайшлося.

— Водій свій. Довезе додому.

І знову цей його тон. Спокійний. Буденний. Наче це абсолютно нормальна річ. Наче він відправляє додому не співробітницю, а когось набагато ближчого. За кого…, турбується.

Я швидко відвела погляд.

— Добраніч, Алекс.

— До завтра, Настю.

І чомусь від цих простих слів усередині стало трохи тепліше. Попри втому. Попри хаос. Попри зрадника, якого досі не знайшли. Боротьба лише починалася.

Анастасія Васнецова