Розділ 15

Розділ 15

Алекс Райкер

Ближче до опівночі офіс почав потроху порожніти.

Перевірки тривали вже багато годин поспіль. Служба безпеки закінчувала працювати з тими співробітниками, до яких наразі не виникло додаткових запитань. Людей відпускали додому групами.

Компанія навіть організувала розвезення. Комусь викликали таксі. Когось відправляли службовими автомобілями.

Після такого дня садити виснажених людей за кермо ніхто не ризикнув. Настя теж потрапила до списку тих, кого відпустили першими.

Я мовчки переглянув її документи й поставив підпис.

— Вам викликати таксі? — запитала секретарка.

— Ні, — відрізав я. — Нехай відвезе Джек.

Наш водій працював із сім'єю вже понад десять років. Надійний. Перевірений. Принаймні це краще, ніж відправляти її посеред ночі з випадковим водієм. Менше приводів для хвилювань.

Настя навіть сперечатися не стала. Виглядала вона не краще за інших. Втомлена. Бліда. Із почервонілими від монітора очима.

Як і весь персонал компанії.

Коли двері ліфта зачинилися за останньою групою співробітників, на поверсі нарешті стало тихо. Майже. Тому що у великій переговорній досі горіло світло. І ми нікуди не збиралися.

Я зайшов усередину. Томас стояв біля екрана, переглядаючи звіти. Неш розвалився у кріслі з чашкою вже холодної кави. Усі виглядали так, ніби нас кілька разів переїхала вантажівка.

— Ну? — запитав я.

Томас важко видихнув.

— Все погано.

— Конкретніше.

— Інвестори погодилися дати нам один шанс.

Я мовчки дивився на брата.

— Один тиждень, Алекс.

У кімнаті повисла тиша.

— Сім днів, — продовжив Томас. — За цей час ми повинні представити новий проект.

— Не доопрацьований старий, — похмуро додав Неш. — Новий.

Я повільно потер обличчя долонями. Чудово. Просто чудово.

— На попередній ми витратили шість місяців.

— Я в курсі.

— Працювали сорок людей.

— Я теж у курсі.

Томас кинув на стіл нову папку.

— А зараз у нас буде максимум десять.

Я відкрив документи. Десять прізвищ. Лише ті, кому ми довіряли беззастережно. Десять людей замість сорока. І тиждень замість пів року. Навіть звучало як поганий жарт.

— Це неможливо, — пробурмотів Неш.

— Знаю.

— Ми фізично не встигнемо.

— Знаю.

— Нам доведеться переробити всю концепцію. Переписати фінансову модель. Переробити маркетинг. Архітектуру.

Неш важко видихнув.

— Я просто хотів переконатися, що ти усвідомлюєш масштаб катастрофи.

Я криво посміхнувся.

— Повір. Усвідомлюю.

Томас кілька секунд мовчав.

Потім потер перенісся.

— Є ще одна проблема.

Мені вже навіть стало цікаво, що може бути гірше.

— Яка?

Брат переглянувся з Нешем.

І мені одразу не сподобався цей погляд.

Дуже не сподобався.

— Нам потрібен батько.

Я застиг.

Неш застогнав.

— От і я про те саме.

У кімнаті запала важка тиша. Тому що всі троє чудово розуміли, про що йдеться.

Кілька років тому батько офіційно відійшов від справ. Передав компанію нам. Сам же вирішив насолоджуватися життям і втручався лише у виняткових випадках. І якщо вже ми дійшли до думки повертати його назад... Значить ситуація справді погана.

— Він нас уб'є, — пробурмотів Неш.

— Ні, — похмуро поправив Томас. — Нас уб'є мама.

І ось тут я був змушений погодитися.

Тому що місіс Райкер дуже чітко пояснила нам свою позицію ще тоді, коли батько пішов на відпочинок.

Дослівно:

«Якщо хоч один із вас посміє знову втягнути цього чоловіка в роботу — я особисто вас придушу».

Тоді ми сміялися. Зараз було не смішно. Зовсім.

— Але він нам потрібен, — зрештою сказав Томас.

Я мовчки подивився на список проблем, розкладений перед нами. Новий проект. Сім днів. Десять людей. Інвестори на межі. Зрадник усередині компанії. І конкуренти, які вже дихають нам у потилицю.

Чорт забирай. Схоже, настав час дзвонити батькові. І молитися, щоб мама про це не дізналася хоча б перші п'ять хвилин.