Розділ 13

Розділ 13

Алекс Райкер

Конференц-зала нагадувала натягнуту до межі струну.

Ще трохи — і вона лусне.

На великому екрані змінювалися таблиці, графіки та журнали доступів. Червоні цифри миготіли перед очима, викликаючи дедалі сильніше роздратування.

У кімнаті стояв приглушений гул голосів.

Хтось переглядав документи. Хтось нервово гортав звіти. Хтось намагався знайти пояснення тому, що сталося.

А пояснення було лише одне.

Нас злили. І зробили це професійно.

Я стояв біля столу, дивлячись на присутніх.

Керівники відділів. Служба безпеки. Айтішники. Юристи. Люди, яким ми довіряли.

І зараз кожен із них міг виявитися або жертвою ситуації, або її причиною.

— Це внутрішній витік, — холодно підсумував Томас.

У кімнаті стало тихіше.

— Зовнішнього злому не було, — підтвердив керівник ІТ-відділу. — Сервери чисті. Захист не порушували.

— Тоді як інформація опинилася в конкурентів? — різко запитав Неш.

Чоловік нервово поправив окуляри.

— Ми працюємо над цим.

Я відчув, як починає сіпатися око. Працюють вони.

Конкуренти вже вийшли на ринок із майже ідентичним проєктом. Інвестори телефонують кожні пів години. Акції компанії почали просідати. А вони працюють. Чудово.

— Доступ до матеріалів мали сорок людей, — продовжив глава служби безпеки. — Повний доступ — лише керівництво та кілька співробітників профільних відділів.

Я повільно обвів поглядом присутніх. Напруга відчувалася майже фізично. Люди уникали дивитися один одному в очі. Переглядалися. Мовчали. І це мовчання подобалося мені ще менше, ніж суперечки. Бо винний зараз теж сидів десь тут. Можливо, навіть за цим столом.

— Ми перевірили журнали доступів, — продовжив айтішник. — Частину даних завантажували з внутрішнього акаунта.

— Чийого? — різко запитав я.

Він зам'явся. Поганий знак. Дуже поганий.

— Поки встановлюємо.

У кімнаті пролунало кілька приглушених лайок. Томас похмуро дивився на екран. Неш відкинувся на спинку крісла, схрестивши руки на грудях.

А я відчував лише злість. Холодну. Повільну.

— Є ще дещо, — подав голос один із програмістів.

Усі повернулися до нього.

— Ми перевірили резервні сервери.

У мене з'явилося дуже погане передчуття.

— І?

Чоловік відпив води.

— Схоже, інформацію копіювали неодноразово.

У кімнаті миттєво здійнявся шум.

— Що означає неодноразово?

— Які саме файли?

— За який період?

— Ви серйозно тільки зараз це знайшли?

Айтішник зблід ще сильніше.

— За попередніми даними, підозріла активність почалася приблизно п'ять тижнів тому.

Тиша. Важка. Гнітюча. П'ять тижнів.

Я повільно стиснув кулак. П'ять довбаних тижнів. Хтось виносив інформацію з компанії. Хтось методично збирав дані. Хтось мав достатньо часу, щоб підчистити сліди. І ніхто нічого не помітив.

— Тестували систему, — похмуро сказав Рей.

— Або перевіряли, наскільки далеко можуть зайти, — додав Томас.

Я сперся долонями об стіл.

— Тобто хтось місяць гуляв по наших внутрішніх базах, а служба безпеки й ІТ-відділ дізналися про це лише після того, як конкуренти вкрали проєкт?

Ніхто не відповів. Бо відповідати було нічого. Я різко видихнув.

— Чудово.

Мій голос прозвучав настільки спокійно, що кілька людей помітно напружилися. Вони знали цей тон. І знали, що він означає.

— Від цієї хвилини всі доступи переглядаються.

У кімнаті стало тихо.

— Алекс... — почав глава ІТ.

— Усі.

— Це може зупинити роботу компанії на більший термін ніж ми розраховували раніше.

— Мене це не хвилює.

Я подивився прямо на нього.

— Бо якщо ми не знайдемо винного зараз, через кілька місяців нам уже не буде чого рятувати.

Ніхто не заперечив. Томас з Нешем кивнули погоджуючись з рішенням брата.

Тому що всі розуміли — ситуація давно перестала бути просто неприємною.

Вона стала небезпечною. Для компанії. Для контрактів. Для репутації. Для кожного з нас.

— Перевіряємо всіх співробітників, які мали доступ до документації, — продовжив Томас. — Усі фінансові операції. Усі підозрілі перекази. Усі контакти з конкурентами. І особисті підозрілі перекази також.