Розділ 10

Розділ 10

Анастасія Васнецова

Життя — несправедлива штука. Вам так не здається?

А от я це чітко усвідомила, сидячи в холодній, сирій камері у відділку поліції. Причому разом із босом. Так-так. Ви все правильно почули.

За ґратчастим вікном мирно займався світанок, співали пташки. Гармонія та порядок.

От тільки сирі й похмурі стіни зовсім не налаштовували на умиротворення. А кидатися на решітку з криками: «Випустіть мене негайно!» — я не бачила сенсу. Прекрасно розуміла, що все це буде марно. Це так не працює.

Хоча й дуже злилася. І не розуміла, за що мені все це? Кому я так встигла перейти дорогу?

Ах так. Тут я запнулася, бо точно знала кому. Перейшла я ту саму трикляту дорогу Кітті. От тільки хто така до біса ця Кітті? І коли саме я встигла їй щось там перейти? Гадки не маю. І судячи з того чим мені обернулась ця подія, яку я навіть не можу згадати, я не просто перейшла ту трикляту дорого. А потопталась по самій якій дівчині.

Ну да, мені ж не вистачало каверз на роботі, треба додати їх і у вільний час. То папери допоможуть розсипати. То кава, звичайно ж випадково пролеться саме на мене. Та це виявляться були квіточки. Просто стала уважнішою при колегах. Та запаслась змінним одягом на роботі. А ось тут все по серйозніше буде.

Нерви були на межі. Я ж місця собі не знаходила. Ходила тісним приміщенням, не знаючи, що робити й як вибиратися.

По спині повільно повз мерзотний холодок. Чорт, а вибиратися точно треба, і якнайшвидше, поки моя бабуся про все не дізналася. Бо вона не Кітті — не стане когось наймати. Сама мені голову відірве. І буде за що.

А ще більше, ніж уся ця ситуація, мене дратував бос. Який у цей момент мирно лежав на лавці й щасливий чомусь либився.

І чого він то посміхається? Чому тут радіти? Ми в буцегарні. Нас побили. А той щасливий.

Ну гаразд, якщо бути чесними, то здоровилі дісталося значно більше, ніж нам. Але все одно причин для радості, як я не намагалася, так і не знайшла.

Бос сказав не нервувати. Запевняв, що все владнає. Навіть телефонував адвокатові.

Тільки ми вже як дві години сидимо в камері, а його «адвокат» щось не поспішає нас рятувати.

На всі мої питання про нашого рятівника Алекс лише знизував плечима.

— Надворі ж ніч. Не хвилюйся ти так. До ранку точно буде.

Я округлила очі від жаху й ошелешено втупилася в чоловіка. Перспектива стирчати у відділку, у сирій смердючій камері до самого ранку мене зовсім не влаштовувала.

— І як я тільки примудрилася в таке вляпатися? — Бурмотіла собі під ніс мало не як мантру.

Та як, як? Сама винна. Хотіла допомогти босу, так би мовити, на знак подяки за мій порятунок. У результаті мене прийняли мало не за найману вбивцю, яка за допомогою ніжки від зламаних меблів нападає на «невинних» мешканців і лупцює їх до на півсмерті.

Бо саме в такій недвозначній ситуації нас і застала місцева охорона разом із правоохоронцями. І хто їх покликав на нашу вечірку — поняття не маю.

Коли від скаженої мене рятували того самого здоровила, який раніше напав на мене. І як ми взагалі до такого докотилися?

Напали на мене, а до буцегарні посадили теж мене. Оце пощастило. Оце справедливість.

За один вечір знайти стільки пригод для свого звичайного сірого життя. Це ще треба постаратися.

Анастасія Васнецова

Кількома годинами раніше.

Так, с спочатку мій бос рятував саме мене. Звуки бійки та лайки між чоловіками заполонили всю кімнату.

Із синцями на підборідді та в розірваному одязі — саме таким постав переді мною мій бос, рятуючи мене.

Від сцени, що розгорнулася в підсобці, я миттєво прийшла до тями.

Підвівшись уздовж стінки, намацала розбиту губу. Та й голова боліла. Схоже, об стіну я приклалася добряче.

Мізки потроху ставали на місце, починаючи нормально працювати. Дякую, здоровило не вибив їх мені остаточно. От тільки що робити в цій ситуації, я все одно гадки не мала.

Чоловіки зчепилися між собою, голосно лаючись і завдаючи один одному ударів.

Мій бос доволі спритно гамселив того кабана, але й той був не промах, плюс ще й розміром із мою шафу в передпокої.

І що ж треба було їсти, щоб так вирости?

Похитала головою, викидаючи недоречні думки. І тут же зрозуміла, що даремно це зробила. Картинка перед очима, яка щойно почала прояснюватися, знову поплила. Та так, що довелося хапатися за стіну, щоб утримати рівновагу.

Забившись у куток, аби не потрапити під роздачу, почала гарячково міркувати, що робити.

Бійка продовжувалась, а я все ніяк не могла зрозуміти, як допомогти босу.

Поки я намагалася сфокусувати зір, Алекс уже встиг обзавестися розбитою губою.