Розділ 9

Розділ 9

Анастасія Васнецова

Стів із Шоном зустріли нас біля виходу з мого будинку.

Шон, схопивши Джил за руку, потягнув її в бік таксі, яке чекало на нас.

А ось Стів, навпаки, обійняв мене за талію й відвів трохи вбік, подалі від цікавих поглядів сусідів, які так активно намагалися роздивитися все, що відбувається біля під’їзду, зі своїх балкончиків. Чим добряче псували всю романтику.

— Привіт.

Прошепотівши привітання, хлопець прибрав руку з-за спини, демонструючи моєму погляду букетик червоних троянд.

Я аж розгубилася. Не очікувала від нього такого романтичного вчинку.

Усе ж ми, дівчата, любимо красиві жести, а квіти якраз є одним із них.

— Ох… Який гарний. Дякую.

Стів давно мені подобався. І зараз, милуючись його милою усмішкою, я все ж не стрималася й поцілувала його в щоку.

А що? Для початку зійде. Не роздаровувати ж свої більш серйозні поцілунки направо й наліво. Нехай старається. Нам поспішати нікуди.

Стів — красивий, статний хлопець. І, треба визнати, цілеспрямований. Закінчив навчання з відзнакою. Та й роботу отримав саме ту, про яку мріяв.

Хлопець навіть запасних варіантів не продумував на випадок провалу. Бо вважав, що такими діями накликає невдачу. Поставив мету — значить іди до неї. Ну, а якщо не вийшло, значить погано старався. Ось упевнено й крокував до наміченого плану, змушуючи собою захоплюватися. А запасні варіанти придумали невдахи, заздалегідь готуючись до провалу. Невдахою себе Стів не вважав.

І я, як і більшість дівчат із нашого курсу, була з ним згодна.

Хлопець крутий. І знає собі ціну.

У таксі на нас чекали друзі, грайливо притискаючись одне до одного й щось активно обговорюючи.

Я помахала букетиком, демонструючи Джил подарунок від мого, як я тепер розумію, «залицяльника». Та грайливо підморгнула, жестами показуючи клас. Схвалюючи вчинок хлопця.

До клубу ми дісталися доволі швидко й без пригод. Що радувало. А далі — випивка, запальна музика зробили свою справу. Я розслабилася й відривалася на повну, отримуючи задоволення.

Клуб Output — це саме те, чого мені так не вистачало останні кілька тижнів. Відрив у хорошій компанії — що може бути кращим для зняття напруги?

Так я думала доти, поки за лічені секунди якийсь п’яний чоловік силоміць не поцупив мене просто з-під носа друзів, які веселилися, а я не опинилася затиснутою в тісній комірчині верзилою, який своїм немаленьким тілом перегороджував мені шлях до відступу.

Від страху я дихала через раз, не розуміючи, що відбувається. У паніці намагаючись збагнути, що робити й як урятуватися.

І поки я намагалася зібрати думки докупи, чоловік, скалячись, повільно почав наступати.

Проковтнувши в’язку слину, я відступила назад. Ось тільки далеко відійти не вийшло. Доволі швидко мої лопатки торкнулися прохолодної стіни, яка перегородила мені шлях до втечі.

Ну все. Мені кінець. Оце так зняла напругу. А як же все добре починалося.

Алекс Райкер

— Любий, ти не сумував без мене? — Проспівала Кітті, хапаючи мене за руку й притискаючись усім тілом.

Я здивовано подивився на неї, не розуміючи, чому мав сумувати, якщо вона постійно терлася поруч зі мною? І озвучив їй своє запитання.

Та невдоволено скривилася.

— Ти так витріщався на ту дівку, що навіть не помітив, як я ненадовго відійшла? Ти мене ображаєш своєю неуважністю. — Схрестила руки на грудях, невдоволено втупившись у мене.

А я машинально перевів погляд на місце, де кілька хвилин тому спостерігав за Анастасією. Ось тільки дівчини там уже не було. Як і біля столика з компанією друзів її теж не спостерігалося. І, судячи зі схвильованих обличь її приятелів, які зараз озиралися навколо, ніби когось шукали, вони теж помітили зникнення.

Куди ж вона поділася? На душі чомусь стало тривожно. Відійти до дамської кімнати вона не могла, бо точно попередила б свою подругу. Або, як дівчата люблять, вони б поскакали туди разом.

А судячи з того, що дівчина вже забралася з ногами на стілець і роздивляється натовп у пошуках когось, її подруга вже точно кудись влипла. І її треба терміново знайти.

Відчепившись від Кітті, яка вже добряче почала мене дратувати, я попрямував у бік підсобних приміщень.

Бо на моє прохання підказати місце, де можна сховатися від сторонніх очей у цьому місці, бармен, кинувши на мене й Кітті розуміючий погляд, указав саме туди. А я на той момент просто хотів усамітнитися, щоб подзвонити. І наодинці вже точно.

— Анастасіє! Це Джил. Де тебе носить?! Передзвони, будь ласка. Я хвилююся.

Проходячи повз компанії, я почув розмову друзів і переконався, що дівчина справді кудись влипла. Треба швидше її знайти.