Розділ 7

Розділ 7

Анастасія Васнецова

Зібравшись із духом, я розправила плечі. Нічого тут сутулитися й здригатися, як полохлива лань.

Як любить казати моя люба бабуся — неприємності треба зустрічати з гордо піднятою головою, а поплакати можна потім, удома, без сторонніх очей. Нічого давати привід для пліток місцевим кумонькам. Їм і без мене є що обговорювати.

Піднявши голову, я сміливо зустріла уважний погляд босів. Зізнаюся, очікувала побачити в їхніх очах злість і осуд. Але аж ніяк не пустотливий інтерес і блиск.

Спантеличено підняла брову. Що за чортівня тут відбувається?

— Звільните? — Я втупилася в чоловіків прямим поглядом, схрестивши руки на грудях, обіймаючи ноутбук як ширму попереду себе.

З боку моя поза могла здатися впевненою. Але насправді вона була лише захисною. Як би я не намагалася триматися, на душі все одно було тривожно.

Перспектива звільнення — це вам не жарти.

Чоловіки перезирнулися й випалили в один голос:

— З чого раптом? Просто поговорити.

Я розгубилася. Тоді взагалі не розумію, про що вони хочуть зі мною поговорити?

Томас швидко забрав у мене ноутбук і став праворуч, а Неш, ухопивши мене за руку, обвив тією свій лікоть, пропонуючи вчепитися з іншого боку.

От такою дружною компанією, у супроводі босів та ще й під ручку з одним із них, ми й попрямували до мого кабінету.

Думаю, не варто розповідати, чим обернеться для мене наш урочистий марш коридорами улюбленого серпентарію.

Та я завдяки цим двом…, за кілька хвилин нажила собі кілька десятків ворогів в обличчі більшої частини жіночого колективу цієї компанії.

І чує моя дупа — підлості та каверз, довго чекати не доведеться.

Озирнулася навколо й мало не відсахнулася, натрапивши на колючі погляди «добрих» колег.

Усе. Кінець спокійному життю.

Тяжко зітхнувши, поцікавилася:

— І дозвольте дізнатися, про що ви хотіли зі мною поговорити?

Ті знову перезирнулися.

Неш розплився в хитрій усмішці. У цей момент він мені нагадав єхидного котика з «Аліси в Країні чудес».

Там теж той котяра так само лукаво шкірився, а бідна Аліса потрапляла в нові пригоди. Зітхнула, очікуючи якогось питання з підступом. Чомусь іншого й не чекала. От тільки, як виявилося, дарма хвилювалася.

Питання виявилося зовсім несподіваним. І абсолютно банальним. Хоча…, хлопчаки є хлопчаки. І немає різниці скільки їм років, три чи тридцять три.

— Хто тебе водити вчив? Шумахер? — Випаливши своє питання, Неш, зовсім як дитина, втупився в мене з цікавістю, очікуючи відповіді.

Повернувши голову в інший бік, я зустрілася з таким самим зацікавленим поглядом.

Так. Точно як ті хлопчиська зі своїми машинками. Хмикнула.

— У мене дядько на автодромі працює. От там я й вчилася. А минулого року брала участь у змаганнях, представляючи наш інститут.

Чоловіки спантеличено на мене витріщилися.

— А чому така важлива інформація відсутня у твоєму резюме? — Томас серйозно дивився на мене, чекаючи відповіді.

І братик теж не залишився осторонь.

— Справді. Це дуже важлива інформація, — він присунувся ближче, обіймаючи мене за талію. — І де ти казала цей автодром?

Томас теж став ближче, нависаючи наді мною.

— І як ти казала туди можна потрапити?

І тут я остаточно розслабилася.

— Ви що, хочете потрапити на автодром?

Ті, переглянувшись, дружно закивали.

І тут я остаточно видихнула. Так. Хлопчаки і є хлопчаки. І якими б дорослими вони вже не були, любов до машинок їм закладають із дитинства. І з роками вона в них нікуди не зникає.

Лише заручившись моєю обіцянкою організувати їм прохід на автодром, мене відпустили займатися робочими справами.

А я, власне кажучи, що? Мені ж не шкода. Нехай розважаються.

Подумки усміхнулася. До того ж мій дядько завжди радий новій крові. Ще не факт, кому з них там буде веселіше.

А я вже точно не можу пропустити таку розвагу. Та й узагалі точно не планую цього робити.

Як і обіцяла прода вже на сайті)))

Наступна у вівторок)))

Гарного та мирного усім вечора)))

Алекс Райкер

Виїхавши з паркінгу, я зупинився неподалік від входу в офіс.

Дощ хлинув такий, що двірники ледве справлялися зі своєю роботою. Нарешті змиваючи задушливу спеку, яка так довго панувала в Нью-Йорку.

Вулиці, завжди такі переповнені й галасливі, швидко порожніли. Перехожі досить жваво розбігалися по укриттях, шукаючи порятунку в затишних кафе.