Розділ 6

Розділ 6
Анастасія Васнецова

Чорт. От зовсім не так я планувала провести цей ранок.

Спочатку майже годину стирчала в заторі, рятуючи деяких невдячних особистостей. Не втрималась, кривляючись.

Хмикнула. Оце тобі й: зроби добро — воно до тебе повернеться. Повернулося. Причому одразу новим прізвиськом: «щур». Дякую велике.

Після такого починаєш замислюватися — а чи треба взагалі допомагати людям? Хоча… Ні. Допомагати все ж треба. Не всі ж такі…, вдячні. Я дуже сподіваюся, що не всі представники людства такі самозакохані павичі, як деякі екземпляри.

І от тепер, після свого «доброго діла», я сиджу й розмірковую про майбутнє. Причому виключно в стилі: звільнять чи не звільнять.

Тьху. Дожилася. Серйозна доросла жінка з дипломом і кар’єрними амбіціями подумки ворожить на ромашці.

— Звільнять. Не звільнять. Звільнять. Не звільнять…

І все через одного пихатого індика в дорогому костюмі. У-у-у. Мало придушити.

Я так глибоко занурилася у свої думки, що ледь не знесла нашого айтішника. Причому разом із кавою. Яка, звісно ж, мало не опинилася на мені. Ну звичайно. Для повного щастя мені тільки кавового душу й не вистачало.

— Гей! Дивись, куди йдеш! — Обурився хлопець, дивом втримавши стаканчики рівно.

— Вибачте!

Я випалила це вже на бігу. Бо єдине моє бажання зараз — дістатися кабінету, зачинитися там і почати тихенько панікувати наодинці.

Влетівши всередину, я грюкнула дверима й привалилася до них спиною. Фух. Мені знадобилося кілька хвилин, щоб віддихатися. І ще кілька — щоб перестати подумки хоронити свою кар’єру, яка тільки-но почалася.

Ні, ну правда. Я тільки дожила до власного кабінету. Хоч і невеликого, з видом так собі, але окремого.

А тут це. Ситуація жахливо дурна. Так, неприємно було почути, як керівництво розважається за твій рахунок. І так, визнаю, я скоїла дурницю. Показала, що у сірої мишки взагалі-то є зубки. І дуже навіть гострі.

Але… Влаштовувати шоу перед офісом? Та ще й на машині боса? Поправочка. На дорогезній машині боса?

Господи. Настю, ти взагалі нормальна? Чим ти думала?

Моя фантазія вже щосили підкидала варіанти подальшого розвитку подій. І чомусь жоден не закінчувався словами: Вітаємо, ви отримали підвищення. Скоріше: Зберіть речі й покиньте приміщення.

Я простогнала й ляснула себе долонею по лобі.

— Ну що за мудак мені трапився в начальники?

Подумки знову повернулася до ранкової сцени. І знову застогнала. Ні, ну як йому взагалі можна було відмовити? От серйозно. Гад же…, красивий. Дуже. Просто злочинно красивий.

Високий. Підтягнутий. Усміхається так, що в жіночої половини офісу різко починаються проблеми з концентрацією. А коли на нарадах знімав піджак і закочував рукави сорочки… Господи. Там жінки готові були колективно втрачати розум.

Деякі, здається, навіть подумки вже вибирали весільну сукню. Та що там інші? Я й сама зависала. Варто було Алексу з’явитися десь поруч — і мій мозок починав працювати зі збоями.

Думки плавилися. Серце поводилося підозріло. А внутрішній голос волав: зберися, ганчірка!

Особливо погано було під час нарад. Сидиш така: серйозна, ділова, професійна. А потім цей гад підходить ближче, нахиляється над столом, починає щось пояснювати… І все. Мозок вимикається. І ти чуєш лише бла-бла-бла. Дякувати хоч слиною не капала. Це був би вже остаточний провал.

Я важко зітхнула. Ні. Так справа не піде. Бо я чудово розуміла: мені з таким чоловіком нічого не світить. Хто він — і хто я.

У нього дорогі костюми, елітні ресторани й жінки з обкладинок. А в мене…, в мене дисконтна картка супермаркету й три сірі костюми на всі випадки життя. І ті ще з часів навчання.

Я чесно намагалася душити всі свої фантазії. Вдень ще якось виходило. А от уночі…

О-о-о. Уночі мій мозок влаштовував такі романтичні фільми, що вранці хотілося: провалитися крізь землю, поїхати в монастир і більше ніколи не дивитися в очі Алексу Райкеру. Особливо після деяких сцен.

Я різко мотнула головою. Так. Стоп. Знову не туди думки понесло. Зараз узагалі-то питання стоїть: звільнять мене чи ні. А не: які в боса красиві руки.

Я важко видихнула й нарешті відлипла від дверей.

Хай там як — роботу ніхто не скасовував. І судячи з того, що: охорону за мною не відправили, наручники не принесли й коробку для речей теж — значить, поки я ще офіційно працевлаштована. Вже непогано.

Я підійшла до свого столу й дістала телефон. Батарея блимала червоним. Прекрасно. Навіть техніка сьогодні була на моєму емоційному рівні.

— Так, Настю, зберися.

Я поплескала себе долоньками по щоках.

Це робота моєї мрії. І я не втрачу її через одну дурну витівку. Ну подумаєш… Трохи ефектно припаркувалася. З ким не буває? Машина ж ціла. Майже чиста навіть. Значить… Чисто теоретично мене ж нема за що звільняти. Правда?