Розділ 5

Глава 5

Алекс Райкер

Я втратив у заторі вже майже дві години.

Дві. Години.

У якийсь момент мені почало здаватися, що машини навколо взагалі приросли до асфальту і тепер тут будуватиметься нова цивілізація.

У голові крутилося лише одне питання: куди, чорт забирай усі ці люди прямують?!

Моя машина повільно, буквально по міліметру, просувалася у бік Верхнього Мангеттена.

А в мене через сорок хвилин важлива зустріч.

Дуже важлива. Настільки важлива, що Неш уже встиг надіслати мені: шість повідомлень, три голосових і один погрозливий стікер.

Я роздратовано вдарив долонею по керму.

— Та щоб вас усіх…

Телефон знову пискнув. Секретар. Якщо судити з кількості повідомлень — вона вже подумки оголосила мене безвісти зниклим, та розклеїла мої фото по найближчим стовпам.

Рух остаточно завмер. А офіс, між іншим, уже виднівся попереду. Ось він. Красивий. Великий. Рідний. Практично поруч. І абсолютно недоступний.

Прекрасно. Все так вчасно. Стукнув долонею по керму від злості. Кинути машину посеред дороги —не варіант. Хоча бажання було. І дуже сильне.

Я знову вилаявся й відкинувся на сидіння. Чорт. У нас дуже важлива зустріч. Ми працювали над новим проектом не один місяць. І сьогодні потрібно його гарненько представити інвесторам наші старання. Зацікавити та прорекламувати свої напрацювання. І ось… Я тут. Застряг.

Від безвиході почав розглядати перехожих. Намагаючись себе відволікти хоч чимось. А то вже хотілось власноруч йти та розбиратись в аварії попереду, що й спричинила увесь цей безлад.

Люди йшли тротуаром щільним потоком. Хтось базікав телефоном. Хтось пив каву. Хтось мчав так, ніби запізнювався рятувати світ. Звичайна ранкова метушня у шумному місці. Нічого незвичного.

І тут мою увагу зачепила знайома фігурка. Сірий костюм. Кумедний пучок на голові. Швидкий крок. Стоп. Це ж… Та ну. Це наша новенька PR-менеджерка. Точніше… помічниця.

Ідея прийшла миттєво. Якщо в нашої мишки є права, я врятований.  Я різко вискочив із машини й побіг до неї. Поки не передумав.

 Ось воно. Моє спасіння.

Та ось це спасіння хутко тікало від мене в бік станції метро. І ось знову проблема, як не намагався так і не зміг згадати як її ім’я. І поки наздоганяв дівчину, нажаль так нічого й не згадав.  Взагалі нічого, порожньо.

Як не старався. Чорт. Як її звати? Вона ж у нас уже більше місяця працює. Причому працює добре. Дуже добре. І…, пусто.

Але коли справа стосувалася проектів — тим паче такого важливого, що зайняв не мало мого часу та зусиль, якесь там ім’я мене не могло зупинити.

Прекрасний ти керівник, Алекс. Просто чудовий.

Не вигадавши нічого кращого, я схопив дівчисько за лямку сумки, щоб привернути увагу. І так, визнаю секундою пізніше, ідея була так собі.

Я в ту ж мить пошкодував про своє рішення. Тому що в наступну секунду гострий носок її туфлі врізався мені просто в гомілку.

Я ледь не завив. Оце так удар. Точний. Швидкий. Від душі.

Якби не спортзал п’ять разів на тиждень — я б зараз красиво лежав біля її ніжок.

Дівчина різко обернулася. Спочатку в її очах промайнув переляк. А потім…Упізнавання.

І ось тут мене обдарували таким холодним поглядом, ніби я не її бос, а особливо гидкий тарган.

— Ти що твориш? — прошипів я, намагаючись не гаркнути. Чорт, боляче же.

Вона кілька разів моргнула.

— Це ви що творите? — обурено видала у відповідь. — Вас не вчили, що не можна хапати чужі речі? Я подумала, що ви злодій!

Я скептично підняв брову.

— Та що у вас красти то. – Фиркнув, обурений таким її зауваженням. Я і злодій, знайшла з ким порівнювати. - Я всього лише хотів привернути вашу увагу.

Тепер уже вона подивилася на мене як на ідіота.

Причому заслужено. Добре, тут навіть не буду сперечатись.

— А покликати на ім’я ніяк не вийшло?

І що я мав сказати? А біс його знає як тебе звуть то?

Дівчина важко зітхнула й закотила очі. Все. Подумки вона мене вже придушила і прикопала.

І, можливо, зверху ще й квіточки посадила. Якісь із Червоної книги, щоб випадково не відкопали.

— Гаразд, — втомлено промовила та. — Чим можу бути корисною?

Я тут же усміхнувся.

— Тут така справа… у вас права є?

Вона повільно примружилася.

— З якою метою цікавитеся?

Довелося швидко пояснювати ситуацію. Дівчина уважно вислухала і несподівано спокійно кивнула.

— Гаразд. Допоможу. Права є. І воджу я непогано.

Вона простягнула руку долонею догори.