Розділ 4

Розділ 4

У відділі кадрів усе пройшло на диво швидко й спокійно.

Ніхто не кричав. Не влаштовував кастинг. Не оцінював довжину моїх ніг. Уже добре.

Мені уточнили кілька питань щодо дипломної роботи, пов’язаної з проходженням практики, пообіцяли надати необхідні матеріали й навіть сказали якщо щось знадобиться — звертайтесь.

Я ледь не розплакалася.

Після ранкового цирку з моделями таке людське ставлення здавалося майже підозрілим.

Уляна Марківна — жінка років п’ятдесяти з добрими очима та ідеальною укладкою — виявилася неймовірно приємною. Із тих жінок, які можуть одночасно: оформити документи, напоїти чаєм і морально всиновити тебе.

Розмова в нас вийшла настільки теплою, що за десять хвилин мені вже хотілося називати її: «тітка Уля».

Але я трималася. Поки що.

Мене провели у великий офісний зал із десятком робочих столів і допомогли знайти той, який тепер належав мені.

Мій. Власний. Робочий. Стіл. Перший крок до моєї мрії. І перший місяць покаже, залишусь я тут надовго, чи попрямую шукати свій шлях далі.

Господи. Я ледь не погладила той стіл від щастя. Нікуди я з відси не дінусь. Достойно пройду і цей іспит.

— Якщо що — звертайся, — усміхнулася Уляна Марківна, спостерігаючи за моїми емоціями.

— Дуже дякую. – Ледь відірвала себе від своїх думок, та мрій як я отримаю вже власне місце в цій компанії. А те, що воно буде я не сумнівалась.

— І давай сходимо разом на обід. Потім розкажеш, як минає перший день.

— Обов’язково! Дякую Вам за допомогу.

Щойно вона пішла, я сіла за стіл і на секунду знову зависла. Невже це справді відбувається зі мною? Ще вчора я була просто студенткою з хронічним недосипом. А сьогодні…, сьогодні вже сиджу у величезній компанії й роблю вигляд, що розумію, що взагалі відбувається.

Щоправда, насолоджуватися моментом довго мені не дали. Буквально за кілька хвилин на стіл опустилася папка.

— Ваше перше завдання.

О-о-о. Почалося. Та я до цього була готова. І навіть з нетерпінням чекала.

Моє перше завдання. Потрібно було придумати ідеї для просування нової торгової марки. Причому бажано: бюджетно, ефектно й так, щоб ЗМІ самі почали про це писати.

Тобто зробити цукерку з повітря та кількох скріпок. Прекрасно. Я одразу зрозуміла — це тест. Причому перевіряють зараз явно не мої знання з підручників. А стресостійкість. Кмітливість. І здатність не розридатися над клавіатурою. При чому в перший свій робочий день.

Але я ж знала, куди йшла. Великий бізнес — це не місце для: ой, мені страшно. Тут або йдеш уперед. Або тебе затоптують підборами спритніші колеги. Наприклад ті, що зараз сиділи зі мною в одному приміщенні і також проходили стажування.

Тільки ось здаватися я не звикла.

Стільки років навчання, безсонних ночей і літрів кави були витрачені явно не для того, щоб зламатися в перший же день.

Тому я глибоко вдихнула… І з головою поринула в роботу. Навіть ранкового Алекса Райкера тимчасово вдалося викинути з голови.

Хоча його нахабний вираз обличчя періодично все одно спливав в пам’яті. Особливо губи. Так. Стоп. Не туди думки пішли. Працювати. Працювати. Працювати.

Непомітно настав час обіду.

Співробітники швидко почали збиватися в групки й розходитися.

А я залишилася сидіти за столом.

Бо поняття не мала: де тут їдять, що тут їдять і скільки коштує це «що», ну ви зрозуміли.

Я вже майже вирішила влаштувати собі розвантажувальний день під назвою: попий води й потерпи до дому, як у кабінет буквально впорхнула Елізабет Райкер.

— Так і знала, що знайду тебе тут, — усміхнулася та.

Господи. От як деяким вагітність пасує?

Я б на її місці, мабуть, уже лежала зіркою й вимагала виноград о третій ночі.

— Чому не йдеш на обід? Багато роботи?

Вона примружилася.

І чому поруч із Райкерами в мене постійно відчуття, ніби я проходжу приховану співбесіду?

— Та ні…, просто я ще не освоїлася й не знаю, де тут заведено обідати.

— Зрозуміло. Тоді ходімо. Усе покажу. А ти поділишся своїми враженнями.

Вона хитро усміхнулася.

— Тільки врахуй — я вагітна. А вагітним брехати не можна.

Я розсміялася.

— Дивно. Щось я про такий закон не чула.

— Та невже? — Театрально насупилася та.

— Зате чула, що вагітним не можна ні в чому відмовляти.  - Зробила багатозначну паузу. — Кажуть, учені досі не змогли це спростувати.

Елізабет округлила очі.

— Та що ти? - Театрально погладила свій животик. — А знаєш…, мені подобається ця теорія.

Ми обмінялися серйозними поглядами. Наче зараз обговорювали найважливіший міжнародний договір. А не народні прикмети.

І вже за кілька хвилин разом сміялися, прямуючи до кафе.

Дорогою ловлячи на собі здивовані погляди колег.

Причому деякі дивилися так, ніби я за ранок: вкрала чийсь бонус, відбила начальника й захопила владу в компанії.

Хоча я всього лише пішла на обід. Люди дивні.

— Ну розповідай, — Елізабет швидко знайшла нам столик біля вікна. — Ти місцева?

— Я народилася тут, у Нью-Йорку. А батьки понад тридцять років тому переїхали сюди з Польщі. Працювали в театрі, гастролювали…, а потім вирішили залишитися.

— Гарно звучить. Подорожі. Цікава робота. Мабуть весело в такій родині було рости?  

— Ага. Особливо коли мама починає емоційно сваритися на тата. Дякую що польською, — зітхнула я. – А то вона не завжди звертала увагу де проявляє свої емоції. Могла при моїх друзях чи знайомих щось згадати та негайно зробити таткові настанову, доки знову не відволіклась та не забула.

Елізабет розсміялася.

— Розкажи про себе. А ти зараз поєднуєш практику й стажування?

— Так. Залишилося тільки диплом захистити.

— І як тобі в нас? Уже з кимось познайомилася?

Я зморщила носик.