Розділ 2

Випрямивши спину, я впевнено крокувала назустріч своїй мрії.

І… буквально за секунду застигла, мов укопана.

Бо просто переді мною розкинулася ціла виставка жіночої досконалості.

Ні, серйозно.

Таке відчуття, ніби я випадково прийшла не в будівельну компанію, а на кастинг: «Топмодель року: боротьба за мільярдера».

Перед входом товпилися дівчата всіх можливих типажів і комплекцій. Блондинки. Брюнетки. Руді. Русоволосі.

І навіть одна абсолютно лиса пані з таким бюстом, що він, здається, заходив у приміщення раніше за неї саму.

Я мимоволі ковзнула поглядом згори донизу й ледь не свиснула.

Та вже… Природа явно вирішила: «Волосся? Не сьогодні. А от усього іншого — тримайте із запасом».

Ноги в дівчини були настільки довгі, що ними можна було вимірювати відстані між містами.

Усі ці діви активно штовхалися ліктями, намагаючись пробитися ближче до стійки адміністратора.

Та бідолашна дівчина вже виглядала так, ніби подумки пише заяву на звільнення.

— Дівчата! По одній!

— Я перша прийшла!

— Та ви тут узагалі не стояли!

— У мене запис!

— А в мене…

— А в тебе вії відклеюються, пропустіть!

Господи… Шум, крики, сварки.

Одна пані взагалі так розмахувала сумкою, що я почала хвилюватися за цілісність чужих очей.

Я обережно озирнулася. І куди це, цікаво, я потрапила? Це точно елітна будівельна фірма?

Чи тут проходить секретний відбір: «Стань новою проблемою багатого директора»?

Може, я адресу переплутала?

Бо атмосфера була дуже підозріла.

Особливо на фоні мого сіренького офісного костюма.

На секунду я відчула себе не майбутньою PR-менеджеркою, а бібліотекаркою, яка випадково забрела на конкурс «Міс гарячий календар».

Видихнувши, усе ж підійшла ближче. І тут же впіймала на собі з десяток невдоволених поглядів.

Ох… Краще б я цього не робила.

Зблизька макіяж дівчат виглядав ще войовничіше.

Деякі брови були настільки гострими, що могли різати скло.

А кількість тонального крему на квадратний сантиметр обличчя змушувала задуматися: «А вони взагалі можуть моргати без тріщин?»

Я тихенько хмикнула. Ні, красиві, звісно.

Але відчуття таке, ніби зараз почнеться не співбесіда, а гладіаторські бої. Особливо після того, як дві блондинки ледь не зчепилися через чергу.

— Я тут стояла!

— Та ти тут ще з минулого століття стоїш!

Я вирішила не ризикувати життям і мовчки зайняла місце в кінці цієї пекельної процесії.

Усе ж таки це мій перший день.

І я гадки не маю, куди саме йти.

Може, тут і справді реєстрація на стажування.

Хоча… якщо це так, то в мене погані новини.

Бо на фоні цих дівчат я виглядаю як бідна родичка.

Стояла тихо, намагаючись не привертати уваги.

Але всередині вже починала нервувати.

Дуже.

Бо якщо це мої майбутні колеги…

То мені терміново потрібен або психолог, або вогнемет.

Насилу проштовхавшись до диванчиків через цей фестиваль силікону, блискіток і вбивчого парфуму, я зайняла місце в самому кінці різнобарвного квітника.

І одразу втупилася в телефон.

Треба ж було чимось відволікти себе від цієї безглуздої балаканини.

— Ой, а він точно на мене подивився!

— Дівчата, у мене помада не розмазалася?

— Як думаєш, декольте не надто скромне?

Я повільно підняла очі на останню фразу.

Скромне? Та там декольте вже офіційно порушувало межі пристойності й, можливо, кілька законів фізики.

Через якийсь час гул раптом стих. Причому настільки різко, ніби хтось натиснув кнопку: «Вимкнути курник».

Залою рознісся приємний чоловічий голос із легкою хрипотою.

Ох… Оце голос.

Такий не розмовляє.

Такий одразу оформлює контракт прямо на душу.

Я трохи підвелася з дивана, намагаючись розгледіти його власника.

І… Бінго.

Перед нами власною персоною стояв Алекс Райкер. Один із власників компанії. І виглядав він… чорт забирай, надто добре.

Ні, серйозно. Не можна бути настільки ідеальним.

Високий. Метр дев’яносто мінімум. Широкі плечі. Спортивна фігура.