Я застогнала вголос і накрила голову подушкою.
Ну за що?
Це був лише сон… Але який же шикарний сон.
Там я була успішною, багатою, владною жінкою з ідеальною зачіскою та власною корпорацією. А не ось це все — студентка, яка спить чотири години на добу.
Але нічого.
Як любить казати моя бабуся:
— Якщо сон сниться часто — чекай. Доля тобі натякає.
А подібний сон я бачу вже раз уп’яте.
Отже, Всесвіт не просто натякає, а практично волає мені в обличчя:
— Настю, сонечко, терпи. Скоро будеш успішною.
Тим паче навчання я закінчую вже за місяць.
А сьогодні — перший день стажування в найшикарнішому офісі нашого міста.
І не де-небудь, а в елітній будівельній компанії братів Райкер.
Туди люди мріють потрапити роками.
Деякі готові душу продати. Деякі — родичів.
А деякі — навіть відмовитися від знижок на маркетплейсах.
Мені ж вдалося пройти відбір самостійно.
Ну… майже.
Якщо не рахувати бабусиних:
— А ну йди й пробуй ще раз! Чого ти сидиш, як недоварений пельмень?! Дій!
І ось тепер у мене є шанс.
Нехай поки що лише посада помічниці PR-менеджера…
Але всі великі люди з чогось починали.
Хтось із гаража. Хтось із підвалу. А я почну з носіння кави начальству й нервового:
— Доброго ранку… ой, вибачте… доброго дня…
Із щасливим вереском я підскочила з ліжка й помчала збиратися.
Запізнюватися не можна.
Пунктуальність — обличчя професіонала.
Щоправда, моє обличчя зараз більше нагадувало людину, яку вночі били капцем.
Схопивши заздалегідь приготований сірий офісний костюм, метнулася у ванну.
На жаль, костюм у мене був один.
Тож вибору одягу не існувало.
Взагалі. Або цей костюм… або прийти на стажування в піжамі з котиками. Бо мої наряди, в яких я любила бігати на пари та вечірки з друзями, точно не підходили.
До першої зарплати доведеться триматися.
Вискочивши з кімнати, я схопила зі столу кілька виноградин і спробувала одночасно: з’їсти сніданок, взути туфлі й не вбитися при цьому.
— Припини скакати козою! — обурилася бабуся, ставлячи переді мною чашку чаю. — Сядь і нормально поїж.
— Бабусю, у мене немає часу! Я запізнююсь!
Бабуся грізно примружилася.
Я одразу зрозуміла — зараз буде лекція.
— То не витрачай його на суперечки зі мною. Їж.
Усе.
Вирок остаточний і оскарженню не підлягає.
Моя бабуся — жінка маленька, але з такою енергетикою, що нею можна живити невеликий промисловий район.
Я швидко схопила бутерброд і почала запихати його до рота.
— Не поспішай! — сплеснула руками бабуся. — Ти дівчина, а не голодний далекобійник на трасі! Де манери?
Я спробувала їсти повільніше.
Вийшло погано.
Бо мій організм зараз працював у режимі:
«або жуй, або запізнишся й житимеш під мостом».
Ну гаразд, не все так критично, під мостом я точно не житиму. Але й самостійною ще довго не стану.
Доївши сніданок, я швидко цьомнула бабусю в щоку.
— Бабусю, побажай удачі!
— Удачі. І не сутулься! Упевнені жінки спину тримають рівно!
— Добре!
— І не таратор!
— Гаразд!
— І не закохуйся в начальство!
Я вже відчинила двері й завмерла.
— А це ще чому?
— Бо красиві начальники — зло. Я в молодості перевіряла.
Після такої лякаючої інформації я вирішила уточнювати подробиці якось потім.
Вискочивши на вулицю, помчала до метро. На одинадцятисантиметрових шпильках. А це, між іншим, екстремальний вид спорту. Один невірний крок — і ти або каліка, або зірка смішних відео в інтернеті.
Добре хоч волосся зібрала в строгий пучок. Інакше після ранкового вітру на голові було б не «бізнес-леді», а:
«жінка пережила удар струмом, але залишилася оптимісткою».
Метро, як завжди, зустріло мене натовпом людей, запахом кави й чиїмось дуже настирливим парфумом, здатним убивати комарів на відстані.
Якихось десять хвилин тисняви — і я на місці.