Розділ 18

Нова версія

Місто тріщало.

Не в переносному сенсі.

Буквально.

Тонкі лінії спотворень повзли в повітрі між будівлями, ніби хтось невидимий намагався розсунути саму тканину простору. 

Світло у вікнах миготіло із затримкою. 

Звуки ламалися. 

Іноді кроки людей було чути раніше, ніж вони рухалися.

Але Кирило майже перестав це помічати.

Тому що вперше—

все навколо почало здаватися йому… зрозумілим.

І це лякало найбільше.

Вона дивилася на нього і вже бачила зміни.

Не зовнішні.

Гірші.

Він більше не виглядав розгубленим.

Раніше в ньому завжди був опір: страх, сарказм, заперечення.

Тепер —

тиша.

Небезпечна.

Фігура наблизилася.

І простір поруч із нею став глибшим, ніби вулиця більше не могла утримувати її розміри.

— Він чує нас чіткіше.

Кирило не відвів погляду.

— Так.

Вона різко повернулася до нього.

— Не відповідай їй.

— Чому?

— Тому що вона тягне тебе далі.

Пауза.

Він подивився на неї спокійно.

Занадто спокійно.

— А якщо я вже йду?

Тиша.

Ці слова вразили сильніше, ніж усе, що відбувалося навколо.

Вона підійшла ближче.

— Кирило…

— Ні, послухай.

Він уперше перебив її.

І це їй не сподобалося.

Тому що голос став іншим.

Глибшим.

Не за звуком.

За відчуттям.

— Весь цей час я намагався повернутися до себе, — сказав він. — Але що, якщо повертатися нікуди?

Форма мовчала.

Спостерігала.

Майже з цікавістю.

Вона стиснула зуби.

— Це не ти говориш.

Він посміхнувся.

Слабо.

Втомлено.

— Ось у цьому й проблема.

Пауза.

— Я вже не знаю.

Десь поруч закричала людина.

Різко.

Коротко.

Одна з тіней витягла його у викривлення між машинами.

Натовп знову кинувся в паніці.

Але Кирило навіть не обернувся одразу.

Спочатку—

він відчув.

Як простір розчинився.

Як здригнулася межа.

Як щось пройшло крізь неї.

І тільки потім подивився.

Вона помітила це.

І зблідла ще сильніше.

— Ти відчуваєш переходи, — тихо сказала вона.

Він перевів погляд на неї.

— Так.

— З якого моменту?

Пауза.

— Напевно… завжди.

Форма зробила крок.

Світ хитнувся.

— Він був близьким від народження.

Вона різко сказала:

— Досить.

Але істота вже не збиралася мовчати.

— Такі з’являються рідко.

Кирило нахмурився.

— Такі?

Форма дивилася прямо на нього.

І вперше її голос став майже… м’яким.

Що було жахливіше за крик.

— Ті, хто чує межу раніше за світ.

Тиша.

Усередині Кирила щось відгукнулося.

Як впізнання.

Він ненавидів це почуття.

Тому що воно було надто природним.

— Ні, — сказав він тихо.

Форма наблизилася ще більше.

— Ти думаєш, людина — це стабільна форма?

Пауза.

— Ні. Людина — це тимчасовий стан.

Світ здригнувся.

Сильно.

Ці слова ніби вдарили не тільки по ньому.

По самій реальності.

Вона зробила крок між ними.

— Не слухай її.

— Чому? — запитав він.

— Тому що вона хоче стерти тебе.

Форма відповіла одразу:

— Ні.

Пауза.

— Я пропоную йому перестати рватися на частини.

Тиша.

Кирило заплющив очі.

І раптом зрозумів:

він справді втомився.

Не від страху.

Не від втечі.

Від постійної спроби бути "нормальним".

Ніби все життя утримував форму, яка йому не підходила.

Спогади почали спливати самі.

Дитинство.

Дивні провали в часі.

Відчуття, що світ іноді "тонший", ніж здається.

Люди, які казали:

"Ти занадто багато вигадуєш".

І постійне відчуття чужості.

Не серед людей.

Усередині себе.

Він розплющив очі.

І тихо запитав:

— Якщо я перестану чинити опір…

Вона завмерла.

Форма — теж.

— …що зі мною буде?

Тиша.

А потім Форма відповіла:

— Ти станеш цілим.

Світ навколо немов прислухався.

Навіть тіні зупинилися.

Вона дивилася на Кирила так, ніби вже втрачала його.

— Ні, — тихо сказала вона. — Ти станеш іншим.

Він повільно повернувся до неї.

— А якщо це одне й те саме?

Тиша вразила сильніше, ніж вибухи навколо.

Бо вона не знала відповіді.

І це було найстрашніше.

Фігура наблизилася майже впритул.

Тепер її контури тремтіли слабше.

Вона стабілізувалася.

Навчалася.

Ставала.

— Ви називаєте зміною все, що не можете контролювати.

Пауза.

— Але зміна — основа будь-якого життя.

Кирило дивився на неї.

І розумів, що найгірше:

частина цих слів звучала розумно.

Місто навколо продовжувало руйнуватися.

Але всередині нього руйнувалося щось важливіше.

Колишня версія себе.

Той Кирило, який хотів "прокинутися і щоб усе стало нормально"…

зникав.

І він це відчував.

Без паніки.

Майже спокійно.

Вона побачила це в його очах.

І вперше за весь час по-справжньому злякалася.

Тому що людина перед нею все ще була Кирилом.

Але вже починала приймати те, чим стає.

А прийняття — небезпечніше за зараження.

Дуже повільно він подивився на розрив, що відкривався за Формою.

На глибину по той бік.

На рух тіней.

І вперше —

не відчув страху.

Лише дивне відчуття дому.

Вона прошепотіла:

— Будь ласка… не йди туди.

Він перевів погляд на неї.

І в його очах з’явився біль.

Справжній.

Людський.

— А якщо частина мене вже там?