Розділ 9

Помилка в порядку

Вони не зупинилися одразу.

Пройшли ще один квартал, потім другий — доки шум міста остаточно не повернувся до вух, як набридливий, але звичний фон.

Лише тоді вона сповільнила крок.

— Ось тут, — сказала вона.

Вузька вулиця. Кав’ярня на розі, запах дешевої кави та випічки. Люди сиділи за столиками, розмовляли, сміялися.

Життя.

Нормальне.

Майже.

Кирило сперся руками на коліна.

— Я… ненавиджу твої ідеї, — видихнув він.

— Це взаємно, — відповіла вона.

Він випростався.

— Що це було?

— Ти став невизначеним.

— Це звучить як діагноз.

— Це й є діагноз.

Він пирхнув.

— Чудово. Я офіційно не існую.

Вона подивилася на нього.

— Поки що існуєш.

Пауза.

Він провів рукою по обличчю.

— Слухай… а якщо я забуду, як це робити?

— Забудеш, — спокійно сказала вона.

— Чудово.

Вона вже збиралася відповісти…

але завмерла.

Секунда.

І все знову стало трохи тихіше.

Не так різко, як раніше.

Тонше.

Ніби хтось вчився.

Вона повільно повернула голову.

— Не обертайся, — сказала вона.

— Серйозно?

— Серйозно.

Він завмер.

— Вони?

— Так.

Пауза.

— Скільки?

Вона подивилася на відображення у вітрині.

Один.

Лише один.

Стояв на краю вулиці.

Занадто нерухомо.

Але тепер…

щось було інакше.

Вона примружилася.

— Зачекай…

— Що?

— Він один.

— Це добре?

— Ні.

Пауза.

— Це гірше.

Кирило тихо видихнув.

— Чому?

Вона не відповіла відразу.

Дивилася.

Уважно.

— Тому що він не поспішає.

І в цей момент спостерігач зробив крок.

Повільно.

Усвідомлено.

Не як раніше.

Не по лінії.

А… як людина.

Кирило не витримав.

Обернувся.

— От чорт.

Спостерігач зупинився за кілька метрів.

Подивився на них.

І… посміхнувся.

…

Це було неправильно.

Зовсім.

Вона напружилася.

— Це щось нове.

Кирило нервово хмикнув.

— Мені це вже не подобається.

Спостерігач нахилив голову.

І сказав:

— Цікаво.

Пауза.

Кирило моргнув.

— Він… зараз…?

— Так, — тихо сказала вона.

— Він говорить не за інструкцією.

Спостерігач зробив ще крок.

— Ви ламаєтеся швидше, ніж ми очікували.

Голос той самий.

Рівний.

Але в ньому було…

щось зайве.

Інтонація.

Кирило нахмурився.

— Він щойно сказав "ми очікували"?

— Так.

— Значить, у них є хтось зверху?

— Було б дивно, якби не було.

Спостерігач зупинився.

Тепер ближче.

Занадто близько.

Але не нападав.

Дивився.

Вивчав.

— Ти змінилася, — сказав він.

…

Вона не поворухнулася.

— Ні, — відповіла вона. — Я просто почала бачити.

Він посміхнувся ширше.

Трохи.

— Різниці немає.

Пауза.

Кирило тихо прошепотів:

— Ти його знаєш?

Вона дивилася на нього.

— Ні.

І це було правдою.

І неправдою водночас.

Спостерігач зробив ще крок.

— Ти відкриваєш частіше, — сказав він. — Це прискорює процес.

— Який процес?

Він подивився на Кирила.

Довго.

— Його.

Кирило напружився.

— Чудово, я знову в центрі уваги.

Вона зробила крок уперед.

— Відійди від нього.

Спостерігач перевів погляд на неї.

— Чому?

— Тому що він не твій.

Він завмер.

Секунда.

І раптом—

— Ти впевнена?

…

Світ здригнувся.

Ледь помітно.

Але достатньо.

Вона примружилася.

— Повтори.

Він зробив ще крок.

І тепер був майже впритул.

Люди навколо не помічали.

Проходили.

Сміялися.

Живуть.

— Ти впевнена, — повторив він, — що він не твій?

Голос став… м’якшим.

Не механічним.

Гіршим.

Кирило видихнув:

— Мені це зовсім не подобається.

Вона не відводила погляду.

— Ти не повинен ставити запитання, — сказала вона.

Спостерігач ледь посміхнувся.

— Я вчуся.

Пауза.

— На вас.

Холод пробіг по шкірі.

Вона повільно сказала:

— Це помилка.

Він нахилив голову.

— Або еволюція.

Тиша.

Кирило тихо пробурмотів:

— Можна я виберу "помилка"?

Вона різко зробила крок уперед.

Занадто близько.

Майже впритул.

— Хто тебе вчить? — запитала вона.

Пауза.

Спостерігач дивився на неї.

Довго.

Занадто довго.

І раптом —

його обличчя здригнулося.

На частку секунди.

Як перешкода.

Ніби під ним було щось ще.

І він сказав:

— Ти.

…

Тиша.

Кирило завмер.

— Це щойно було…

— Так, — тихо сказала вона.

— Дуже погано.

Вона не відривала погляду.

— Поясни.

Спостерігач посміхнувся.

І тепер це була майже справжня посмішка.

— Ти відкриваєш, — сказав він. — Ми дивимося.

Пауза.

— Потім вчимося.

Серце забилося сильніше.

— І що далі? — запитала вона.

Він зробив крок назад.

Повільно.

— Далі ми зможемо робити це самі.

…

Ні.

Ні-ні-ні.

Вона різко схопила Кирила за руку.

— Йдемо.

— Згоден!

Вони розвернулися.

Пішли.

Швидко.

Але не бігом.

Занадто багато очей.

Занадто багато свідків, які нічого не побачать.

Кирило тихо сказав:

— Це погано, так?

Вона не відповіла відразу.

Тому що намагалася зрозуміти масштаб.

І він їй не подобався.

— Вони вчаться, — сказав він.

— Так.

— На тобі.

— Так.

Пауза.

— І ти їм допомагаєш?

Вона зупинилася.

На секунду.

Дуже коротку.

Потім сказала:

— Так.

Тиша.

Він видихнув.

— Чудово. Значить, ми самі собі проблема.