Розділ 8

Шум не рятує

Потік людей затягнув їх, наче річка.

Обличчя. Кроки. Розмови. Сміх. Чуже життя, яке не має до них жодного стосунку — і саме тому мало їх приховати.

Мало.

— Не обертайся, — сказала вона.

— Вже пізно для порад, — відповів Кирило, але все ж дивився тільки вперед.

Добре.

Поки що тримається.

Вона ковзала поглядом по відбитках — вітрини, скло зупинок, екран банкомату. Прямо дивитися не можна. Прямо — це запрошення.

Ліворуч.

Ні.

Праворуч.

…

Ось.

У склі промайнуло.

Один із них.

Стояв надто рівно серед руху.

Не йшов.

Не чекав.

Просто був.

— Вони тут, — тихо сказала вона.

— Скільки? — так само тихо запитав Кирило.

— Достатньо.

Пауза.

— Це вселяє надію.

Вона різко повернула.

— Сюди.

Він пішов за нею.

Без питань.

Ще краще.

Вони вийшли на перехрестя.

Світлофор блимав зеленим. Люди рушили вперед щільним натовпом.

Вона ступила у потік.

Кирило поруч.

Крок.

Ще.

І в цю мить —

все стало трохи тихіше.

Не відразу.

Поступово.

Наче хтось зменшував гучність світу.

— Ти це відчуваєш? — прошепотів Кирило.

— Так.

Погано.

Дуже погано.

Вона різко зупинилася посеред переходу.

Люди обходили їх, роздратовано, не помічаючи.

— Чому ми стоїмо?! — сказав він.

Вона дивилася вперед.

На інший бік вулиці.

Там стояв він.

Той самий чоловік у сірому пальто.

І тепер він не ховався.

Дивився прямо на них.

А поруч із ним —

ще двоє.

І ще.

…

— Вони вийшли на відкрите, — сказала вона.

— Це погано?

— Це означає, що їм дозволили.

Світлофор змінився.

Червоне.

Але люди продовжували йти.

Не зупиняючись.

Не помічаючи.

Кирило завмер.

— Це ненормально.

— Ні.

Вона схопила його за руку.

— Біжи.

— Знову?!

— Так!

Вони кинулися вперед.

Люди розступалися.

Але якось… повільно.

Ніби в’язли.

Ніби простір став щільнішим.

Вона обернулася.

Спостерігачі йшли.

Не швидко.

Але відстань скорочувалася.

Занадто швидко для їхнього кроку.

— Вони нас наздоженуть, — видихнув Кирило.

— Знаю.

— Тоді який план?!

Вона різко звернула вбік.

Прямо в натовп.

— Загубитися.

— Вони нас бачать!

— Тоді порушимо видимість!

Вона зупинилася біля вітрини.

Схопила його за плечі.

— Дивись на мене.

— Зараз?!

— Зараз!

Він подивився.

Очі тремтять.

Фокус не виходить.

Погано.

— Ти мені віриш? — запитала вона.

— Не впевнений!

— Чудово, значить шанс є.

— Як це працює?!

— Слухай!

Вона наблизилася.

Майже впритул.

— Коли вони дивляться — вони фіксують. Розумієш?

— …ні.

— Якщо ти не визначений — тебе складніше утримати.

Він моргнув.

— Я й так себе не пам’ятаю!

— Цього замало!

Вона різко розвернула його до скла.

— Дивись.

У віддзеркаленні…

Кирило був.

Але не повністю.

Контури тремтіли.

Обличчя — не фіксувалося.

— Бачиш? — сказала вона.

— Це я?..

— Майже.

Пауза.

Вона стиснула його плече.

— Зараз ти повинен перестати бути "собою".

Він втупився в неї.

— Ти зараз серйозно?

— Абсолютно.

— А як?!

Вона нахилилася ближче.

І тихо сказала:

— Забудь, що ти — Кирило.

Тиша.

Секунда.

Дві.

Він дивився на неї.

Потім…

очі здригнулися.

Сильно.

Фокус зірвався.

— Я… — почав він.

І зупинився.

Вона різко обернулася.

Спостерігачі були вже близько.

Занадто близько.

Один із них простягнув руку.

І в цей момент—

Кирило зник.

Не повністю.

Але…

зсунувся.

Ніби став не на своєму місці.

Рука спостерігача промайнула повз.

Крізь.

Він зупинився.

Вперше.

Збій.

Вона посміхнулася.

— Працює.

— Я… — сказав Кирило десь поруч. — Я не розумію, де я.

— Чудово, — сказала вона. — Не розумій.

Вона схопила його — на дотик, з пам’яті, за щось, що не було зором.

— Тримайся.

Вони рушили.

Крізь натовп.

Крізь людей.

І на секунду—

світ відпустив.

Звук повернувся.

Шум вдарив у вуха.

Люди стали знову… людьми.

Вона обернулася.

Спостерігачі стояли.

Серед потоку.

І не рухалися.

Ніби втратили мету.

Кирило поступово "повернувся".

Контури стали чіткішими.

Обличчя — на місці.

Він важко дихав.

— Це… що було…

— Ти випав, — сказала вона.

— З чого?!

— З їхньої системи.

Він нервово розсміявся.

— Чудово. Я випав з реальності.

— Ні, — сказала вона.

Пауза.

І додала:

— Тепер ти для них помилка.

Він завмер.

— Хіба я не був нею раніше?

Вона подивилася на нього.

І вперше — зі справжнім інтересом.

— Раніше ти був зайвим.

Пауза.

— Тепер ти — загроза.

Тиша.

Він ковтнув слину.

— Є якась різниця?

Вона кивнула.

— Величезна.

Він озирнувся.

— Вони повернуться?

— Так.

— Коли?

Вона подивилася на своє відображення у вітрині.

І тихо сказала:

— Вони вже навчаються.

Пауза.

Кирило видихнув.

— Значить, наступного разу буде гірше?

Вона ледь посміхнулася.

Тим самим виразом, який не обіцяє нічого доброго.

— Значно.

І десь серед людей…

один із спостерігачів повільно повернув голову.

Знову знайшов.