Розділ 7

Ті, хто наводить лад

Вона відчула їх раніше, ніж побачила.

Не звук.

Не рух.

Порожнечу.

Наче з простору акуратно вирізали шматок — рівний, чистий, без слідів. Там, де секунду тому лунали звуки двору, залишилася тиша.

Занадто правильна.

Вона різко підняла голову.

— Не рухайся, — сказала вона тихо.

Кирило нахмурився.

— Чому?

— Тому що вони вже тут.

Пауза.

— Хто?

Вона не відповіла.

Тому що в цей момент двері під’їзду відчинилися.

Без скрипу.

Без зусиль.

Просто — відчинилися.

І вийшов чоловік.

Звичайний.

Сіре пальто. Чисте обличчя. Нічого, що запам’ятовується.

Саме тому погляд одразу зісковзував.

Але не у неї.

І не у Кирила.

Він теж помітив.

— Ти його бачиш? — пошепки запитав він.

— Так.

— Значить, він не нормальний.

— Ні, — сказала вона. — Він якраз занадто нормальний.

Чоловік зупинився посеред двору.

Подивився на них.

Без емоцій.

Без інтересу.

Як на завдання.

— Об’єкт нестабільний, — сказав він.

Голос — рівний.

Чистий.

Як запис.

Кирило здригнувся.

— Він зараз про мене?

— Так.

— Чудово.

Вона зробила крок уперед.

— Ти запізнився, — сказала вона.

Чоловік трохи нахилив голову.

— Ні, — відповів він. — Ми прийшли вчасно.

Ми.

Погано.

Вона відчула рух ліворуч.

І праворуч.

Два.

Ні.

Три.

Вони не підходили.

Вони просто… вже були.

Наче простір під них підлаштувався.

— Не люблю колектив, — пробурмотіла вона.

Кирило нервово посміхнувся.

— А я думав, це в мене поганий день.

Чоловік у пальто подивився на нього.

І вперше — затримав погляд.

— Фіксація аномалії підтверджена, — сказав він.

Пауза.

— Почати очищення.

Кирило напружився.

— Мені не подобається слово "очищення".

— Це взаємно, — сказала вона.

Вона зробила крок уперед, закриваючи його собою.

Інстинкт.

Дурний.

Але звичний.

— Він не твій, — сказала вона.

Чоловік подивився на неї.

Трохи уважніше.

— Помилка, — сказав він. — Він не твій.

Пауза.

І додав:

— Він зайвий.

Повітря стало холоднішим.

Вона посміхнулася.

— У тебе все, що не вкладається, зайве?

— Все, що порушує структуру, — відповів він.

— А ти, значить, структура?

— Я — корекція.

Кирило тихо видихнув:

— Це зараз було дуже погано.

Вона не відводила погляду.

— Спробуй, — сказала вона.

Пауза.

Чоловік зробив крок уперед.

І в цей момент світ здригнувся.

Не сильно.

Але достатньо.

Його рух був…

занадто точним.

Без зайвого.

Без вагань.

Ніби він не йшов — а переміщався по заздалегідь заданій лінії.

Вона різко зробила крок убік.

Схопила Кирила за руку.

— Біжи.

— Куди?!

— Неважливо.

Він не рушив.

— А ти?

Вона подивилася на нього.

Коротко.

— Я затримаю.

Він похитав головою.

— Поганий план.

— Найкращий із доступних.

Чоловік зупинився.

Секунда.

Ніби перераховував.

— Розподіл цілей недоцільний, — сказав він.

І в цей момент двоє інших рушили.

З різних боків.

Швидко.

Занадто.

Кирило вилаявся:

— Гаразд, тепер біг звучить логічно.

Вони зірвалися з місця.

Двір звузився.

Став тіснішим.

Наче не хотів їх випускати.

Кроки позаду не лунали.

І це було найгірше.

Вона обернулася на бігу.

Один із них уже майже наздогнав.

Обличчя — те саме.

Але тепер…

порожнє.

Зовсім.

Як маска без нутрощів.

— Швидше! — кинула вона.

— Я намагаюся!

Він спіткнувся.

Вона різко смикнула його вперед.

— Не зараз!

Вони вилетіли з двору на вулицю.

Світло.

Шум.

Люди.

Багато людей.

Добре.

Погано.

Одночасно.

Вона різко зупинилася.

Кирило ледь не врізався в неї.

— Ти що?!

Вона дивилася.

Назад.

У двір.

Тиша.

Порожнеча.

Нікого.

Наче їх і не було.

Кирило важко дихав.

— Вони… пішли?

— Ні, — сказала вона.

Пауза.

— Вони не заходять у шум.

Він озирнувся.

Люди проходили повз.

Не помічаючи.

Як завжди.

— Значить, ми в безпеці?

Вона подивилася на нього.

Довго.

— Ні.

Пауза.

— Ми на виду.

Він посміхнувся.

Крізь подих.

— Чудово.

Вона кивнула вбік.

— Ходімо.

Вони пішли.

Швидко.

Але вже без бігу.

Зливаючись із потоком.

Кирило провів рукою по обличчю.

— Це що взагалі було?

— Спостерігачі, — сказала вона.

— Вони вбивають?

— Ні.

Пауза.

— Вони виправляють.

Він скривився.

— І це має звучати краще?

— Ні.

Він замовк.

На секунду.

Потім:

— Вони заберуть мене?

Вона не відповіла відразу.

Тому що відповідь була очевидна.

— Так.

Пауза.

— Якщо знайдуть.

Він кивнув.

Повільно.

— Значить, не будемо перебувати.

Вона посміхнулася.

— Пізно.

Він подивився на неї.

— Чому?

Вона дістала з кишені аркуш.

Той самий.

Розгорнула.

І показала йому.

Текст знову змінився.

Тепер там було:

"Вони вже почали".

Кирило ковтнув слину.

— Чудово.

Пауза.

— І що це означає?

Вона подивилася на нього.

Занадто уважно.

— Це означає, — сказала вона тихо, — що ти більше не збій.

Він нахмурився.

— А хто?

Вона трохи нахилилася ближче.

— Тепер ти — ціль.

Тиша.

Місто шуміло.

Жило.

Дихало.

І десь серед людей…

хтось стояв.

Занадто спокійно.