Розділ 4

Ті, хто не записаний

Запах вдарив ще на вході.

Несильний. Тут добре працювала вентиляція. Усе за стандартом.

Але вона все одно його відчула — тонкий, солодкувато-холодний, наче метал, що занадто довго лежав у воді.

— Звикай, — сказала вона, не обертаючись.

— Вже не подобається, — відповів Кирило.

— Значить, ми на правильному шляху.

Двері моргу відчинилися з тихим клацанням. Усередині було світло. Біло. Чисто.

І абсолютно безжиттєво.

Ідеально.

Вона увійшла всередину впевнено, як людина, яка тут уже була. Хоча формально — не була.

Або була.

Іноді такі речі плуталися.

За стійкою сидів чоловік у формі. Середнього віку. Втомлений. Настільки звичайний, що погляд на ньому не затримувався.

Саме тому вона відразу його помітила.

— Нам потрібно оглянути тіла, — сказала вона.

Він підвів очі.

— Дозвіл?

— Ні.

— Тоді ні.

Справедливо.

Вона дістала посвідчення. Не справжнє. Але тут рідко перевіряли деталі — якщо ти поводишся так, ніби у тебе є право.

Він подивився.

Пауза.

Трохи довша, ніж потрібно.

— Це не з нашого відділу, — сказав він.

— Знаю, — відповіла вона.

Він знову подивився.

І в цей момент вона побачила, як у його погляді щось здригнулося.

Невеликий збій.

Наче думка не змогла закінчитися.

— Гаразд, — сказав він нарешті. — Швидко.

Занадто легко.

Кирило поруч тихо хмикнув.

— Ти це теж планувала?

— Ні, — відповіла вона. — Це вони.

— Хто — вони?

Вона не відповіла.

Чоловік встав, взяв ключі.

— За мною.

Вони пройшли коридором. Світло тут було холоднішим. Жорсткішим. Без тіней.

Наче їх спеціально прибрали.

— Це неправильно, — тихо сказав Кирило.

— Що саме?

— Тут… нічого не залишається.

Вона кивнула.

— Так. Саме тому ми тут.

Двері до сховища відчинилися з важким звуком.

Ряди металевих комірок.

Тиша.

Така, яку не хочеться порушувати.

Чоловік зупинився.

— Конкретно кого шукаєте?

Вона зробила крок уперед.

І завмерла.

Тому що…

нічого.

Ні відчуття.

Ні залишку.

Ні сліду.

Порожньо.

— Цього не може бути, — тихо сказала вона.

— Що? — запитав чоловік.

Вона не відповіла.

Підійшла до найближчої комірки. Провела рукою по холодному металу.

Нічого.

Наче тут ніколи ніхто не вмирав.

Вона різко відкрила одну.

Порожньо.

Другу.

Порожньо.

Третю.

…

— Гей! — обурився чоловік. — Що ви робите?!

Вона закрила камеру.

Повільно.

Занадто повільно.

— Тут немає тіл, — сказала вона.

— Звичайно, є, — роздратовано відповів він. — Ви взагалі—

— Скільки у вас зараз? — перебила вона.

Він замовк.

— Що?

— Скільки тіл у сховищі.

Пауза.

Він відкрив рота.

Закрив.

Нахмурився.

— Я… — почав він.

І зупинився.

Знову.

Збій.

Більше.

Довше.

Кирило тихо видихнув.

— Ти бачиш?

— Бачу, — відповіла вона.

Чоловік провів рукою по обличчю.

— Дивно… — пробурмотів він. — Я ж щойно…

Він подивився на ряди комірок.

І вперше — по-справжньому.

— Тут порожньо, — сказав він.

Голос змінився.

Втратив впевненість.

— Так, — сказала вона. — Тепер ти теж це бачиш.

Він зробив крок назад.

— Це неможливо.

— Звикай, — сказав Кирило.

Чоловік подивився на них.

І в його погляді з’явилося те, що вона шукала.

Страх.

Справжній.

— Я… я працюю тут десять років, — сказав він. — Тут завжди…

Він знову подивився на комірки.

І замовк.

Вона підійшла ближче.

— Скажи мені, — тихо сказала вона. — Коли ти востаннє бачив тіло?

Він моргнув.

— Вчора.

— Яке?

Пауза.

Довга.

Важка.

— Я не пам’ятаю.

Вона кивнула.

— Звісно.

Кирило тихо вилаявся.

— Вони не просто стирають, — сказав він. — Вони… забирають.

Вона повернулася до нього.

— Так.

— Куди?

Вона подивилася на ряди порожніх комірок.

— Питання не "куди", — сказала вона. — Питання "навіщо".

І в цей момент світло блимнуло.

Один раз.

Коротко.

Але достатньо.

Вона різко обернулася.

Одна з комірок була прочинена.

Вона була впевнена — секунду тому вона була закрита.

— Ти це бачив? — тихо запитав Кирило.

— Так.

Вона підійшла.

Повільно.

Дуже повільно.

Чоловік за їхніми спинами завмер.

Не рухався.

Не дихав.

Ніби боявся, що його помітять.

Вона простягнула руку.

І відкрила комірку.

Всередині було тіло.

Чоловік.

Той самий.

З під’їзду.

Зламані пальці.

Той самий кут ніг.

Ті самі очі.

Тепер — закриті.

Кирило різко вдихнув.

— Це він.

— Так, — тихо сказала вона.

Вона нахилилася ближче.

І відчула.

Нарешті.

Залишок.

Слабкий.

Але живий.

— Ти не повинен бути тут, — прошепотіла вона.

Очі розплющилися.

Різко.

Чорні.

Занадто чорні.

І він посміхнувся.

Тим самим ротом.

Але не тим.

— Пізно, — сказав він.

Голос був не його.

Занадто глибокий.

Занадто… багатошаровий.

Кирило відсахнувся.

— Закривай! — різко сказав він.

Але вона не рухалася.

Тому що…

вона впізнала.

Цей голос.

Той самий.

З темряви.

З комори.

Ти нам потрібна.

Вона повільно випрямилася.

— Ні, — сказала вона.

Тіло в камері трохи піднялося.

Порушуючи все.

— Так, — відповіло воно.

Світло знову блимнуло.

Сильніше.

На частку секунди все навколо стало іншим.

Клітинки — не металевими.

Глибше.

Як отвори.

Як…