Сіра Межа. Пролог

Сюжет історії:

У місті почали з’являтися речі, яких не повинно існувати.

Спочатку — дивні провали в пам'яті.

Потім — тіні у віддзеркаленнях.

Потім люди почали зникати просто посеред вулиць, ніби сама реальність перестала їх утримувати.

Кирило не пам'ятає, хто він такий і чому за ним полюють істоти, які називають себе Спостерігачами. Єдина, хто може вберегти його від повного "стирання", — дівчина, яка надто добре знає, що ховається по той бік світу.

Проблема в тому, що саме вона колись відкрила перші двері.

Тепер межа між реальністю і чимось чужим руйнується. Місто повільно змінюється, люди починають бачити неможливе, а з тріщин у просторі приходить щось, здатне переписати саму людську природу.

І чим ближче Кирило підбирається до правди, тим страшнішим стає головне питання:

якщо двері відкрив він…

то навіщо його впустили назад?

Пролог

До перших дверей

Дощ йшов уже третій день.

Місто стало настільки сірим, що здавалося — ніби хтось просто викрутив з нього колір.

Він сидів на підлозі коридору, притулившись до стіни, і дивився на лампу під стелею.

Вона блимала.

Один раз.

Пауза.

Два.

Пауза.

Ніби намагалася щось сказати.

— Припини на неї дивитися, — сказала дівчина.

Він відвів погляд.

Вона сиділа навпроти, прямо на холодній підлозі, підтягнувши коліна до грудей. Чорна кофта, розпатлане волосся, втомлені очі людини, яка давно не спала нормально.

Тоді він ще не знав її імені.

І це здавалося нормальним.

Зараз — ні.

— Вона дивно моргає, — сказав він.

— Тут усе дивне.

Пауза.

Він посміхнувся.

Нервово.

— Чудове місце для знайомства.

Вона не відповіла.

Дивилася в бік металевих дверей у кінці коридору.

Занадто уважно.

— Ти теж це чуєш? — раптом запитала вона.

Він нахмурився.

— Що?

Тиша.

А потім —

тук.

З-за дверей.

Тихо.

Але чітко.

Він завмер.

— Там хтось є?

Вона не відповіла відразу.

Секунда.

Дві.

А потім:

— Сподіваюся, що ні.

Тук.

Знову.

Цього разу ближче.

Хоча двері не рухалися.

Він підвівся.

— Гей.

Вона різко встала слідом.

— Не підходь.

— Чому?

— Тому що я вже бачила, що буває потім.

Він посміхнувся.

— Це прозвучало максимально ненормально.

— Я серйозно.

Тук.

Тук.

Тепер частіше.

Ніби з того боку зрозуміли, що їх слухають.

Він підійшов ближче.

Двері були звичайними.

Старими.

З облупленою фарбою.

Тільки ручки не було.

Взагалі.

— Що це за місце? — запитав він.

— Архів.

— Чого?

Вона подивилася на нього.

І вперше в її погляді промайнув страх.

Справжній.

— Помилок.

Тиша.

Він хотів пожартувати.

Справді хотів.

Але не зміг.

Тому що тепер—

він теж відчував.

Щось за дверима.

Не людину.

Не звук.

Очікування.

Ніби хтось стояв впритул з іншого боку і знав, що його зараз помітять.

— Нам треба піти, — сказала вона.

Він не рушив з місця.

Дивився на двері.

На дивну подряпину біля самого краю.

На майже непомітну щілину, якої не повинно бути.

— Ти ж уже відкривала їх? — запитав він тихо.

Вона зблідла.

Зовсім трохи.

Але достатньо.

— Звідки ти…

Він сам не зрозумів.

Слова вирвалися раніше за думку.

І це їй не сподобалося.

Дуже.

Тук.

Сильніше.

Лампа над ними блимнула.

Раз.

Два.

І на секунду—

коридор став довшим.

Зовсім трохи.

Але достатньо, щоб помітити.

Вона різко схопила його за руку.

— Не дивись туди.

— Куди?

Пізно.

Він уже побачив.

У кінці коридору.

За дверима.

Ні—

крізь двері.

Тінь.

Високу.

Нерухому.

І надто чітку для темряви.

Серце забилося сильніше.

— Що це?..

Вона дивилася прямо на нього.

І голос уперше затремтів:

— Те, що не повинно пам’ятати нас.

Тук.

Двері затремтіли.

З щілини повільно потягнувся холод.

Не повітря.

Щось інше.

І тоді—

він зробив те, чого не мав робити.

Крок уперед.

До дверей.

Вона різко сказала:

— Ні—

Пізно.

Пальці торкнулися металу.

І з того боку…

щось відповіло.

Тихо.

Майже лагідно.

— Нарешті.

Лампа згасла.

Підлога зникла з-під ніг.

І світ уперше…

відкрився.