Сіра безодня

Він вийшов і побачив перед собою неосяжний простір холодних скель, з яких вітер здував лавинами сніг, що ховав під собою руїни невідомих фортець. Холод дарував їм свободу – ще нещодавно вони відчували на собі війну асів і ванів, гноми вже давно зробили в них свої міста. Їх гнала під землю жага золота, яким вони не бажали ділитись, вони стали мовчазними і ворожими до усього живого. Люди були достатньо наївні, щоб не вірити у «втрачені легенди» – вони шукали втрачену росу білої лілії. Глуха тінь минулого перепліталася з Норнами, які керували майбутнім і лише руна Тейваз світилась від холодного місяця. Затоплені згарища лісів не могли повідати історії про попіл дитячих сердець, які згинули на півночі. Темні обладунки зі срібла переплавили на нещасні творіння людей. Ці слабкі істоти все втратили в той момент, коли помер останній з нас і почалась доба бронзи і забуття. Темрява жевріла в людських серцях, адже відчувала, що добро не було знищено повністю, а на заході вже піднімали білі весла «срібних», які збирали уламки своєї величі. В старих скринях було знайдено записи про колишню війну світла, яка осліпила тих, хто підняв свій меч в епоху до прадавніх часів...

…Сонячне проміння розбудило його з білої, мов кістки, могили. Його сльози замерзали на холодному обличчі та з гуркотом вдарялися об каміння. Усюди був страх і незрозумілий смуток. Застиг скам’янілий біль на обличчях мертвих, які кричали з під криги, синій місяць піднімав невідомі тіні зі згарищ, над ними літали духи, які пробудились від німого погляду смерті. На їхніх обличчях був останній момент життя й бажання померти знову, вони воскресли для сірої безодні, коли над землею завив морозний вітер.

Над ним пролетіла темна сова – птах був чимось емісаром. Він пішов за совою в розлом між скелями, над яким нависала льодова брила. В його вуха вдарила тиша, було чути звук крапель. Увійшовши до просторої зали, яка світилася зеленим мерехтінням. Він побачив у центрі приміщення постать, на плечах якої сиділа сова.

- Чому ти тут? – запитав він.

- Я втомилася житі й, напевно, марно чекає своєї смерті. Звичайно, ти не такий, ти страждатимеш через красу, але ти не втопиш її в наївній крові. Моя душа – це мертва суцільна темрява, це безодня, що ятриться болем.

Перед ним стояла вродлива дівчина, але він, чомусь, не міг дивитися їй в очі.

- Я знаю, де знаходяться невідомі береги, про які ти так мрієш. Але прірва, що ятриться в тобі, напевно, дає тобі силу. Я знов буду вмирати, тому я щасливий з того, що не буду бачити твоїх сліз.

- Але ти самотній.

- Моя самотній вдосконалена болем і пам’яттю останнього дня.

- Я не в силах терпіти твій погляд. Тому прощай.

-Нехай тебе осяє світло агонії.