Спробуй ще раз

  Першим Володаря почув кінь Лейфа. Вороний напружився, закружляв на місці і став як укопаний, дико витріщаючи очі і роздуваючи ніздрі. По ногах його задзюркотіло. Лейф озирнувся навкруги і його руду бороду прорізала хижа посмішка. Він зіскочив з сідла у високу траву і голосно свиснув, привертаючи увагу слуги, що розглядав протилежний бік поля.

  Мочачи високі чоботи у ранковій росі, Лейф наблизився до западини, з якої стирчали поламаними зубами залишки ще нещодавно густих заростів ліщини. Тут він з похмурим задоволенням і побачив розпластане сіре тіло Володаря долини Ейн - прямо серед поламаних тонких стовбурів і розтрощених гілок, що утворили навколо Володаря щось на кшталт неохайного пташиного гнізда.

  Невігласи казали, що Володар – це дракон. Більш знаючі люди заперечували, мов для дракона Володар мілкуватий, до того ж його крихітні крильця, по вісім штук в два ряди уздовж хребта, зовсім не схожі на драконячі. Єдиним, що справді споріднювало Володаря з драконами, була довга зміїна шия, що закінчувалася величезною макітрою з широкою пащекою і банькуватими жовтими очима. Ордо Лейфу було начхати, дракон Володар чи ні. Його і в спокійні часи не цікавили абстрактні питання, а зараз – тим паче. Всі Лейфи споконвіку були прагматичними сучими синами, жорсткими та крутими, як ті каменисті схили, на яких виростали їх маєтки. Тож і Ордо не став багато розмірковувати, а просто зняв з коня свій полуторний клеймор і почав звільняти меча від обмоток, пильно спостерігаючи за тілом Володаря – чи не ворушиться? Судячи з поламаних гілок, одразу після падіння монстр все ще міг рухатися, але наразі було схоже, що сили повністю його полишили.

  - Мені потрібен буде візок. Майни до Шеатів, вони тут найближче. – кинув Лейф слузі, який несміливо наблизився. – Скажи, на декілька днів.

  - Це ж треба брати велику повозку, - зауважив старий слуга, обережно обходячи тушу і приміряючись. – А завтра починаються жнива. 

  Лейф остаточно звільнив меча і спіймав свіжевиправленим лезом промінь сонця, відправивши сонячного зайчика в заплющене око Володаря.

  - Мені потрібен саме візок. Під голову. Не більше.

  Слуга хмикнув, але нічого не додав, лише кивнув і знову заліз на коня, щоб виконати наказ. Лейф же підступився до розпластаної потвори і щосили врізав ногою по щелепі. Повіки Володаря здригнулися – раз, другий, і нарешті повільно відчинилися, відкриваючи жовті очі із червоною, як кров, зіницею.

  - Я знав, що ти ще живий, - сказав Лейф, тримаючи клеймор обома руками і приміряючись для удару. – Ти занадто живуча падла, щоб здохнути лише від магії, егеж?   

  - Лейф? – просипіла морда і око повільно повернулося, щоб розгледіти співрозмовника. – Ордо Лейф?

  - Так, це я. Пам’ятаєш, Володарю, той самий Ордо Лейф, чийого дядька ти з’їв на сніданок десятки років тому? Чи може це була вечеря?

  - Дурень. Магічка… Чужоземна чаклунка, така сильна, що змогла збити мене з неба, неначе дитина збиває в польоті жука. Ти думаєш, вона краща за мене? Ти вважаєш…

  - Ти витрачаєш свої сили дарма, - перебив його Лейф. – Ти панував в Долині двісті років – по праву сили, чар і пазурів. Але цей час пройшов. За правом помсти – за дядька, за багатьох інших моїх родичів - я відітну тобі голову. Прямо зараз. Але навіть у приреченого вбивці є право на останнє слово. Тож, якщо ти вже хочеш говорити, кажи щось корисне.

  Володар промовчав. Лейф підняв меч.

  - Я багато сторічь збирав магію. Специфічну, сильну. Розраховував на неї… Не дала її вивільнити, не дала скористатися. Але не забрала. Не помітила? Не знаю. Тож мені б не хотілось, щоб і мій потаємний скарб дістався моїй вбивці. – промовив з останніх сил Володар у момент, коли Лейф був вже готовий вдарити. – Може так статися, що ти… вбивши мене… ні, не ти, твій меч. Якщо він забере це золото… дай йому напитися крові, і він зможе допомогти тобі… декілька разів. Але не використовуй це на дурню.

  Лейф пирхнув, але меча опустив.

  - Послуговуватися посмертними чарами того, кого вбив? Щоб перетворитися на попіл чи жабу? Ти мене тримаєш за ідіота?   

  - Якщо ти боїшся, тоді покажи свій меч чужинці і вона забере його та його магію. Я виграю в обох випадках, - в тихому стомленому голосі потвори почулася втіха. – Або ти, мій вбивця, втратиш свій меч, або ж мій скарб не послужіть тій, хто скинув мене з неба. Це мої останні слова. Бий.   

  Володар закрив очі, а Лейф вилаявся і, спершись на меча, почав розмірковувати. Найрозумнішим напевно було б знайти десь якусь іншу зброю і потім, відрубавши голову, віддати ту зброю чужинці. А ще розумнішим було б рубити відразу, не даючи старій потворі посіяти в голові Ордо сумніви та і напевно, сплести якісь там останні чари. Теж мені, вирішив пограти в традиції. Чи ця тварюка хоч раз в своєму житті грала за правилами людей?

 Тепер же Ордо був у пастці. Меча було шкода. Віддавати спадщину діда, трофей якоїсь давньої битви з горцями якійсь чаклунці? Дід почне обертатися в гробу так швидко, що пробурить діру аж через всі гори. Але і продовжити користуватися зброєю, після того як якась магія Володаря перейде із його мертвого тіла на клеймор, було б нерозсудливо.  

  Втім, довгі роздуми не були характерні для Ордо. З потворою треба було кінчати, і робити це швидко, поки вона не набрала сили знову, чи поки хтось із сусідів не вирішив оспорити їх, Лейфів, право на помсту – і на трофей. Тож відкинувши будь-які вагання, Ордо заревів і з розмаху вдарив мечем по шиї колишнього господаря долини. Він бив і бив, і зупинився лише тоді, коли голова Володаря, що більше не видав ні звуку і геть не ворушився, відвалилася, а із обрубка шиї рясно бризнуло золоте сяєво, що охопило меч і втягнулось в його лезо нічого не лишивши по собі. Після цього Лейф жбурнув клеймор собі під ноги і довго несамовито лаявся та бив ногами мертве тіло старого чудовиська у безсилій злобі.