Квіти

На ранок я була налаштована рішуче. Не розмовлятиму з ним, щонайменше. Та це безглуздя з снами знов все зіпсувало.

Мені снилося, що ми в малій залі. Я на сцені. В спокусливій білизні. Танцюю. Дайрен сидить в кріслі. Лише спостерігає. Я плавно підходжу до нього , опускаюся на коліна, починаю розстібати ремінь на його штанях. Облизую губи в передчутті. 
-Хочу продовження.-шепче мені на вухо, але вже в реальності.

Я лежу до нього спиною. Його член упирається мені в ягодиці. Проводить язиком на місті вчорашнього укусу. Піднімає трішки мою ногу і плавно входить. Рука лагає на мої груди, щипає сосок. Поштовхи стають різкіші. 
-З розуму мене зводиш. Чуєш?!

Чую. Знаю. Я сама вже втратила весь глузд. Хвиля насолоди накриває мене як лавина. Вигинаюся. Його рухи пришвидшуються, стають жорсткіші. Те що треба. 
І знов ми лежимо розслаблені, ніби й не було вчорашньої сварки. 
Помічаю дивні візерунки в нього на шиї. Я бачила такі. В батьків. Шлюбні тату істинності. Не може бути.

-В мене теж є?- він знає про що я.

-Вони парні. Звісно є. 
Посміхається, гад такий. 
-Про те, що я не давала згоди на шлюб, мабуть не варто нагадувати?

-Кому, мені? Це не я малював. Це доля. Може покажеш звіра вже врешті? 
-Обійдешся.- фиркаю.

Він знов прикушує моє вухо. Що за звичка така?

Рятівний стукіт у двері. 

-Леді Абігель, ви проснулися?

Швиденько затуляю Дайрену рота, щоб не видав свою присутність. Не треба слугам знати, що він ночував у мене. Він сміючись цілує мою руку. 
-Так. Щось термінове.

-Що накажете робити з квітами?

-Якими квітами?

-Вам надійшли букети. Не знаємо де розмістити.

-Покладіть у вітальню. Спущусь, подивлюся.

-Там вже нема місця, і в сусідній залі також. Повне подвірʼя. 
-Записка є?

-Так. Лише одна.

-Зараз буду. Залиште поки що на дворі. 
Карі очі впʼялися в мене.

-Можеш не поспішати. Я знаю від кого вони.

Підіймаю запитально брову. 
-Закерій.  Майбутній мрець.

-Не вигадуй. Ми ж лише вчора познайомились.

-А що, є ще варіанти? - недобре мружить очі.

-Ну, може хтось з старих знайомих в місті.

-Заборонити вʼїзд до графства? Іншого виходу я не бачу.

-Не верзи дурниць. 
Мій настрій підскочив верх. Не знаю чи то квіти, чи ранкове пробудження на це вплинуло.

 —До речі, про сон, - продовжує цей нахабна. Лежить на спині, закинув руки під голову. - я вимагаю повторення на яву. 
-Ще чого!-але від думок про це, губи занили, судома проштрикнула низ живота.

 —Не наривайся. Ти вже й так назбирала на чималеньке покарання .

-Яке ще покарання?

-Побачиш. Цієї ж ночі побачиш. 
Так, якщо зараз не піду, то скоро не спущуся й не побачу від кого ті квіти. 
Він стягнув з себе покривало, демонструючи мені своє збудження. Та здалися мені ті квіти. Що я там не бачила. 
Повільно повернулася до нього. Сіла з верху, як тоді, на тренуваннях. 
-Не уявляєш як я жадав цього в той момент.-Стиснув руками мої  бедра, припідняв і насадив на себе. Одна його рука перемістилася на груди, інша знайшла клітор. Стогони. Шум тіл, що бʼються один об одного. 
Вийти з кімнати нам вдалося далеко по обіді. 
Квіти й справді вражали. Все було вкрито ними. На столі, на землі. Всі, які лише можливо було уявити. 

—Записка.- подала мені служниця. 
«Це всі, що вдалося знайти. Більше в місті не було. Але я кину до ваших ніг увесь світ. Не тільки квіти. Закерій.»

Дайрен читав у мене зі спини. 

—Ну, а мені де тепер взяти букет, якщо цей божевільний скупив всі квіти?

 —Я можу продати. В мене є. Багато!

-А це ідея. Продай мені всі. Я звалю їх на купу, підпалю і буду насолоджуватися.

-Варвар. Така краса. Як можна? 

-Для вас теж є послання. - простягнув слуга Дайрену конверт.

-Невже тут є букет і для тебе. Це було б несподівано. -Дуже смішно.- бурмоче і відкриває лист. Спочатку його брови злітають від здивування, потім супляться. 
-Закрій вимагає зустрічі. Твоя присутність обовʼязкова.Натякає, що це вирішить всі суперечки між нами. Безглуздя якесь. Це мені не подобається. Краще відмовити. 
-Не починай. Що такого може статися? Хоче поговорити - нехай. Це й так рано чи пізно треба зробити.

-Ти права. Передайте, що завтра по обіді ми чекаємо на нього.

Ми поснідали, вірніше пообідали, Дайрен вибачився, що має ще декілька невідкладних справ і пішов. 
Коли я спустилася до вечері, він сидів вже за столом. 
-Омелію не почекаємо? - спитала я.

-Кого? - перепитав він.

-Не клей дурня. Омелію. Твою фаворитку!!

-Не розумію про кого ти говориш. В цьому замку нема таких. Жінко, не мороч мені голову. Тобі ще працювати. Той сон не дає мені спокою. Не можу зосередитись на жодній справі. Мусимо втілити у життя. 
Нестерпний!!! Але яка я щаслива.