Гості

Під часу обіду увійшов дворецький. 

-Леді Абігель, до вас посильний. 
-До мене? Я нікого не знаю в цьому місті. Ви не помилилися? 
-Ні. Чекають саме на вас. 
Я вийшла в коридор, Омелія рушила слідом. 
В холі стояли величезні кошики з квітами. Жовті троянди. Мої улюблені. Це не міг бути абихто. 
Молодий хлопчина, що стояв в дверях протягнув мені записку. 

-Мені наказано дочекатися відповіді.

Я нетерпляче розгорнула. Цікаво ж як. «Люба Абігель, я проїздом в графстві. Почув, що ти гостюєш в замку. Якщо маєш таку можливість , хотів би з тобою зустрітися. Камерон.» 

Я аж застрибала  від радості. Камерно. Ми не бачились три роки. Друг дитинства. Я так скучила.

 —Передайте лорду, що з нетерпінням чекаю на вечерю.

-Але ж Дайрена не буде- втрутилася Омелія.

-Не хвилюйся, він до мене, не до нього. Вони, мабуть, і не знайомі навіть. 
Настрій одразу підскочив уверх. Усмішка не сходила з обличчя. Скільки всього ми пережили разом. Навіть перший поцілунок. Це, взагалі, дуже смішна історія. Памʼятаю, як в пятнадцять років заявили батькам, що одружуємось. Тато рвав і метав, а мама лише лагідно посміхнулася і сказала, що повернемось до цієї теми через півроку. За місяць, ми вже добряче посварилися й розбіглися. Потім стали хорошими друзями. От друзями в нас добре виходило бути. 
-Два кошика віднесіть в кімнату, один залиште тут.- крикнула я слугам і побігла чепуритися. Друг не друг, а виглядати гарно хотілося. 
Час, як на зло, тягнувся повільно. Так завжди, коли щось чекаєш. Щоб вбити його, вирішила завернути в бібліотеку. Що там казала Омелія, входити без дозволу заборонено? Я навмисне поперекладала книжки, щоб було видно мою присутність. Для чого? А хто його знає. Якесь збочене задоволення відчула від того, коли уявила як Дайрен стискає губи, супить брови. Та цього мені здалося мало. Рішучою ходою попрямувала в кабінет. Порухала трохи папери, ніби хтось їх чіпав, а потім намагався скласти на місто. Обернулася, що б ще втнути. На кріслі лежала його сорочка. Мені б пройти мимо і не чіпати. Та це було вище моїх сил. Згребла її , втягла  запах. І застигла. Що ж це за наслання. Чого він так мене приваблює? Звір в середині мене замуркотів. Дурниці. Треба забратися звідси. Сподіваюся, це добряче розлютить його. Може й додому відправить. 
На цій позитивній ноті відправилася в низ. 
-Камерон! -який же гарний сьогодні день. Кинулася йому на шию. - яка я рада, що знайшов час для мене.

-Принцесо, якби знав, що так зрадієш, то примчався б навмисно. Як ти? Чув, ти стала нареченою графа. Невже зʼявився той, хто підкорив твоє серце?

-Не вигадуй. Нас звʼязали магічні браслети. Місяць подошкуляємо один одному, тай розбіжимося.

 —Доброго дня. Представиш гостя? - голос ОмеліЇ був зацікавлений.

 —Звісно. Камерон, мій добрий друг. Омелія, фаворитка його високості. 

—Ти не вбила її , я вражений- прошепотів мені чоловік на вухо.

Я штурхнула його в бік й закотила очі. 
Вечеря пройшла добре. Опісля, ми в двох вирішили прогулятися в саду.

-Шкода, що в нас нічого не вийшло тоді- почав він.

-Облиш, ми були дітьми. Нічого й не мого вийти.

-А зараз?

-Що зараз?

-Зараз би щось вийшло?

Я постповпіла. Ніколи не задумовувалася про таке. Він став мені другом, майже братом, як чоловіка я його не розглядала.

-Не варто . Не псуй цей вечір.- відповіла я.- ти мій друг. Я не хочу щоб ти плекав марні надії.

-Я не повернуся бульше до цієї теми. Ти, просто, знай, я чекатиму, скільки треба. 
Далі розмова вже не дуже й клеїлась. Ми згадували дитинство, жартували. Але якась напруга відчувалася між нами. Я бачила сум в його очах і не хотіла бути його причиною. 

-Покличеш на весілля з графом? 
-Здурів? Яке весілля. 

-Я бачу як ти дратуєшся дивлячись на Омелію. Як горять таої очі, коли розповідаєш про нього. 
-Не верзи дурниці. Нічого такого й близько нема.

-Аякже. Сподіваюся на одне. Він зробить якусь помилку, а я буду поруч. 

-Не починай. Година пізня. Час прощатися.

Він пішов, якиїсь неприємний осад залишився. 
Вже пізно вночі я крутилася в ліжку і майже задрімала, коли почувся наполегливий стукіт у двері й не дочекавшись моєї відповіді Дайрен ввійшов у кімнату.

-Це що за квіти по всьому будинку?

Так вже й по всьому. Всього три букети. Не бачив він нашу вітальню після чергового балу.

-Троянди. Хіба не видно.- відповіла я.