Доля

Довго роздумовувати  над тим, що вдягати, я не стала. Темно синя сукня, з глибоким декольте (соромитись мені було нічого, а от пишатися, є чим) пасувала до моїх блакитних очей. Гарна, але не складна зачіска. Волосся, зібране на скронях, локонами спадало по плечах аж до попереку. Його білий колір був досить не звичний для тутешніх місць і дістався мені від мами. Легкий макіяж- підвела очі, нафарбувала губи. Мама каже, що врода, це така ж зброя як і меч. Вражати нею не особливо і хотілося, хоча , зізнаюсь, приємно було ловити на собі захопливі погляди протилежної статі. Я звикла до них. Сприймала як щось належне. 

Бал вже розпочався . Перша метушня минула. Привітання, поклони, знайомства. Потиху, зал розділився на три зони. В одній було старше покоління, там велися важливі переговори, вирішували справи. Друга - дівчата. Вони стояли в очікуванні танців, виставляючи себе на показ. Кожна з них сприймала це за шанс. Не рідко саме після таких прийомів влаштовувалися заручини, складалися пари. Третя - хлопці. Ті стояли купами, розділившись на компанії. Йшла жвава розмова, було чути сміх. 
Де була я? Чи де мені належало бути? Звісно, зараз я повинна бути між дівчатами, вислуховувати їх компліменти і робити вигляд що безмежно щаслива з цього спілкування. Слухати хто найбагатший і від цього найперспективніший, а хто найвродливіший, а хто ні на що не гідний. Те, що мої брати були найбільш бажаними призами в цьому полюванні, ні для кого не було секретом. І мене не раз намагалися використати , щоб зблизитись з ними. Як я це не люблю. Тому де я повинна бути і те, де я була насправді, не співпало. 
Я була в центрі найчисленнішої компанії. Як ведеться, четверо моїх братів, два кузена, їх товариші. Нас було чоловік пʼятнадцять. Спокійна  розмова переходила в гучну, тихий сміх в регіт.

Батько  косився в нашу сторону, мама лагідно гладила його по руці й щось шептала на вухо. Від чого він лише закотив очі, але погляд відвів. 
Звісно , в усьому цьому ґвалті, ніхто з най не почув, як оголосили про прибуття Його  Вельмишановності. Ніхто не помітив, як затихли дівчата. Ми й далі продовжували сперечатись і кепкувати один з одного. 
-Айрон, радий привітатися. Давно не бачилися, друже. Дозвольте представитися, Дайрен. 
Цей голос ввів мене в ступор. Низький, хриплий, такий чоловічий. Не знаю від чого, може й від запаху, що йшов від цього чоловіка, по тілу побігли мурашки. Я повільно обернула голову й потонула в погляді, що провалювався мене. Красивий. Не брешуть. Високий, широкоплечий, чорне, як ніч, волосся, карі, з котячим розрізом, очі, мужня вилиця, прямий ніс, зандто чуттєві, як для чоловіка губи, все це в поєднанні вражало. Але те, як оцінюючи дивився він на мене, міряв з голови до ніг, швидко привело мене до тями. Нахаба. Таке враження, що сердиться за щось. Ну його . Не буду взагалі звертати уваги. 
Чоловік почав вітатися з усіма, потискуючи руки. Мені б мовчати, та й далі вдавати байдужість, але я не витримала й пирхнула зі сміху. 
- Що вас так розвеселило?- знов цим своїм голосом дурманить мене. 
Тобі яке діло? Але якщо вже хочеш знати:

-Було б вельми цікаво, якби зараз, при рукостисканні у вас, з кимось з моїх друзів, зʼявився цей магічний браслет. І ви нарешті завершили свої багатостраждальні пошуки. 
Декілька секунд панувала тиша, але на зміну їй прийшов гучний регіт. Хлопці, звиклі до моїх жартів, не могли стриматись. Граф, треба віддати йому належне, не почав обурюватися, лише посміхнувся, але в очах блиснуло щось таке, від чого в грудях похололо. 
-Абігель, не лякай гостя. Тебе й так боїться половина чоловіків в цьому залі - видавив із себе Роберт, молодший брат, все ще не взмозі приборкати сміх. 
-То ви і є славнозвісна принцеса? Бачу, чутки про вашу вроду не перебільшені. Я вражений. 
Це що, комплімент? Вражайся скільки влізе. Дуже треба. 

-А чутки про її характер не ходять?- продовжував Роберт, найнахабніший мій брат, якщо я ще не розказувала. У нас була найменша різниця у віці, тому ми були дуже близькі, але весь час  гиркалися один з одним.

-Кажуть, що юна принцеса взірець жіночності. Мила, покірна, слухняна.

-Це ж хто такий наклеп зводить на мою сестричку? Не дозволю так нахабно оббріхувати . 
-Та я вже й сам бачу, що не варто вірити чуткам. Хоча, нема такого недоліка, який не можливо виправити.

Я заміряла його поглядом, мовляв, хто? ти? і не мрій!! Вже навіть рот відкрила, для продовження наших дебатів. Та з середини зали почувся голос батька:

-Дорогі наші гості, дозвольте представити вам графа Дайрена. Всі ми знаємо для чого він тут. Розпочнемо з офіційної частини. Рукостискання. Сподіваюсь, боги будуть милостиві до нас, й нарешті він знайде пару. Далі ми зможемо продовжити, почнуться танці. 
Зал загулів. Дівчата заметушилися, розчервонілися . Я й не помітила скільки  млосних поглядів було спрямовано на графа. Той лише зітхнув, ніби його на каторгу гнали,й попрямував в центр. 
Одразу вишикувалася черга. Юні створіння летіли як метелики на вогник, пурхали крильцями, радо кружляли, посміхалися, кліпали очима. Дай їм волю, то потягли б його до алтаря й одружили на собі. Черга просувалася швидко. Байдужий вигляд чоловіка, розчаровані зітхання дівчат. 
-Ти не йдеш? - спитав один з моїх кузенів, Стефан. 
-Уявляєш, якщо доля вирішить ощасливити його мною?

-Боже, бережи бідолаху. Не карай його так. 
Я знову розсміялася. Щоб приховати це від оточуючих, вткнулася в плече Стефана, той погладив мене по спині, заспокоюючи. 
-Все, все, біжи. Мусиш віддати данину цій безглуздій традиції. 
Я випрямилася, витерла сльози, що накотили на очі, й з гордо піднятою головою пішла. 
Черги вже не було. Ба більше, нікого вже не було. Він стояв в центрі залу й чекав на мене. Було враження таке, що як підійду , то точно вкусить. Він на жарт образився, чи що? От слабонервний. 
Підійшла, стала навпроти. Погляд невинний- невинний. Я бачила як тріпаються його ніздрі, ніби він втягує мій запах. Його теж добряче лоскотав мене. Та байдуже, може більше ніколи й не зустрінемось. Зверхній, зарозумілий, владний. Здався він мені, таких треба оминати десятою дорогою. Ну і що, що красивий, ну і що , що мурашки по тілу. Не треба мені цього!!! Не треба!!!