Спроба №21. Хлопчик-Помагай. Освідчення

Мандрівниці знову перенеслися в Алінину кімнату. Дівчина, бліда, з мокрим рушником на голові, лежала у ліжку. Поряд на столику стояли пляшечки з ліками та коробка одноразових паперових серветок. По телевізору показували «Друзів».

– Хворобливо виглядаєш, – зауважила Аніла. – Грип підкосив?

– Як бачиш! – відповіла із сумною усмішкою її підопічна. – Два тижні не відпускав. Намучилася я тоді…

У кімнату легенько постукали.

– Аліночко, це я! Можна зайти? – почувся з коридору знайомий чоловічий голос.

– Заходь, заходь, – слабким голосом промовила дівчина і закашлялась.

До кімнати зайшов Помагай з букетом троянд і великим пластиковим пакетом «АТБ».

– Я тут ось тобі дещо приніс, – м’явся біля порогу хлопець. – А де можна вазу взяти?

– Тебе ж мама впустила? – Аліна підвелася з ліжка.

– Так! Ой, Аліночко, ну що ти! Лежи, лежи. Я сам все знайду. І фруктиків тобі теж намию. Не підіймайся! Я – миттю!

Він вибіг з кімнати й за мить на кухні почулися голоси. Дівчина знову закашлялася і повільно опустилася на подушку.

– Щось тобі зовсім зле! – покачала головою Аніла. – А він ось як біля тебе метушиться! Молодець!

– Я це теж тоді оцінила, – зітхнула Аліна. – Після мого одужання ми й почали зустрічатися.

– Друг пізнається у біді, чи не так?

– Саме так я і подумала, і вирішила дати бідоласі хоч якийсь шанс. Він же завжди був поряд. А яка дівчина цього не оцінить.

Перед очима мандрівниць пробігали, ніби кадри фільму, побачення з Хлопчиком-Помагаєм. Картинки були яскравими й, на перший погляд, романтичними. Та було помітно, що Аліна не закохана у цього простакуватого хлопця, а, скоріше, дозволяє себе любити.

– Не бачу я тут в тобі особливого ентузіазму… – порушила мовчанку Аніла.

– Та його і не було… Як і кохання з мого боку… Просто, розумієш, – Аліна повернулася обличчям до своєї співрозмовниці, – я так втомилася від проблемних стосунків, що тепер мені хотілося лише спокою і затишку. А Помагай мені все це давав. От я і здалася.

Вони знову опинилися у кімнаті дівчини. На цей раз вона виглядала здоровішою і тепер сиділа за письмовим столом і щось писала. У двері знову легенько постукали.

– У мене якесь Дежавю, – мовила Аніла.

Але її супутниця обернулася до неї й прошепотіла:

– Тссссс….Зараз найцікавіше! Дивись, а то все пропустиш!

Помагай з уже знайомим букетом білих троянд, які він на цей раз ховав за спиною, зайшов до кімнати.

– Аліночко, вибач, що я тебе відволікаю…– почав він, переступаючи з ноги на ногу.

– Ох вже ця його нерішучість, – зітхнула Аліна, – мене ця його риса завжди дратувала.

– Та тихіше! – Аніла дратівливо замахала рукою на свою підопічну, – сама просила уважно слухати, а тепер перебиваєш!

– Та нічого, заходь, – дівчина повернула голову у бік дверей. – Сідай у крісло, мені ще кілька зошитів залишилося перевірити і буду вільна. Можеш поки телевізор подивитися.

– Добре…Але…

– А що це ти там за спиною ховаєш?

– Квіти твої улюблені… Аліночко, насправді у мене до тебе серйозна розмова, – хлопець перевів подих і підійшов до письмового столу. Він тремтячими руками передав коханій букет, а сам почав щось шукати у кишенях своєї куртки.

Аліна здивовано поглянула на юнака:

– Щось шукаєш?

– Так… Зачекай хвильку… Де ж вона…

– Хто вона?

Хлопець нарешті намацав у кишені невеличку червону коробочку і відкрив її перед Аліною.

– Я тебе кохаю вже дуже давно… Ти це знаєш… І хочу бути з тобою завжди… Вийдеш за мене?

Приголомшена дівчина, кліпаючи очима, не могла вимовити ні слова.

– Я знаю, – продовжував Помагай, – що не можу дати тобі всього, на що ти заслуговуєш… Я ж лише простий вчитель… Але я змінюся… От побачиш… Та я для тебе… Та ти… Ніхто не любитиме тебе так сильно, як я! – нарешті видихнув він і з надією в очах поглянув на свою обраницю.

У кімнаті нависла тиша. Навіть мандрівниці не захотіли її порушувати, хоча заздалегідь знали, чим все це закінчиться. Нарешті Аліна отямилася, відкрила коробочку, дістала звідти невеличку золоту обручку, одягла собі на палець і мовила:

– Гаразд…